шолом і тре очі. Чон До у своїй каютці працював лише на прийом. Ніколи в житті він не передавав сигналів. На суходолі він таємно майстрував передавач і що ближчий був до завершення роботи, то більше хвилювався, що ж він ним передаватиме.
Коли капітан повернувся, то всівся біля отвору в поруччі для лебідки з вантажем, звісив ноги з борту. Він зняв свій шолом – засмальцьований предмет, який надягав лише зрідка, – і поклав поряд. Чон До став роздивлятися мідний шолом, де були вибиті серп і молот на тлі компаса, а також гарпун. Таких головних уборів більше не роблять.
– Ну? – спитав стерновий. – Чого їм треба?
– Креветок, – відказав капітан. – Живих.
– У цих водах? – перепитав стерновий. – У цю пору року? – Він похитав головою. – Ні, це ніяк не вийде.
Чон До спитав:
– А чого вони не можуть просто креветок купити?
– То і я в них спитав, – відповів капітан. – А вони кажуть: треба саме північнокорейських.
Таке замовлення могло йти лише зверху, можливо, навіть із самої верхівки. Вони чули, що в Пхеньяні великий попит на холодноводних креветок. За новою модою, їх їдять живцем.
– І що робити? – спитав стерновий.
– Що робити, – пробурчав капітан, – що робити…
– Ну що ж тут вдієш, – знизав плечима Чон До. – Замовили нам тих креветок, то треба їх дістати, еге ж?
Капітан нічого не сказав, він відкинувся назад, усе ще звісивши ноги з борту, і заплющив очі.
– Вона в усе щиро вірила, – промовив він, – моя дружина. Вважала, що тільки соціалізм знову зробить нас сильними. Вона завжди казала: «Будуть труднощі, потрібні будуть якісь жертви. А потім усе буде добре…» Я, знаєте, і не думав, що колись за отакими словами скучатиму. Не розумів, як мені потрібен хтось, хто завжди скаже мені – чому так.
– Та чого там, – почав було стерновий. – Адже від вас інші люди залежать. Тут ви всім потрібні. От уявіть, що було б, якби другий помічник не мав кому цілий день ставити дурні питання!
Капітан тільки рукою махнув.
– Росіяни дали мені чотири роки, – сказав він. – Чотири роки потрошити рибу на кораблі, весь час у морі, ні разу в порт не заходили. Я домовився, щоб росіяни відпустили мою команду. Вони там усі були молоді, в основному сільські хлопці. А наступного разу? Ох, сумніваюся.
– Ну ми ж просто по креветки попливемо, – заспокійливо мовив стерновий, – а як не зловимо, то й не зловимо.
Капітан на цей план нічого не відповів, а продовжив:
– Весь час припливали траулери. Кілька тижнів походять у морі, а тоді вилов везуть до нас, на тюремний корабель. Ніколи не знаєш, що це. Ти в цеху, і тут чуєш двигуни, траулер суне, а тоді гідравлічний затвор відкривається – ми інколи одразу на столи вилазили – і жолобом, як хвиля, у цех вивалюється риба, тисячі рибин: жовтохвіст, тріска, люціан, навіть дрібні сардинки, – і раптом опиняєшся по пояс у них. І всі вмикають пневматичні пилки, бо ніхто звідси не вийде, поки не прорідить
