про що розповідалося. Не важливо, про стару бабу чи про злих кальмарів – якщо оповідь відволікала почуття від Великого Керівника, це було небезпечно. Чон До відчував, що потрібна друкарська машинка, що це треба записати, і то була серйозна причина слухати в темряві.
– А звали його як? – звернувся він до капітана.
– Штука в тому, – той раптом змінив тему, – що забрали її в мене не росіяни. Росіянам тільки й треба від мене було, що чотири роки. Потім відпустили, і все. А тут воно ніколи не кінчається. Нема кінця-краю.
– Що це значить? – спитав стерновий.
– Це значить – розвертай, – відрубав капітан. – Знову на північ пливемо.
Стерновий вирішив уточнити:
– Ну ви ж нічого дурного не надумали, правда?
– Я збираюся просто йти по креветок.
Чон До поцікавився:
– А тоді, коли вас узяли росіяни, ви ходили по креветок?
Але капітан заплющив очі.
– Ву, – сказав він. – В’єтнамця звали Ву.
Наступної ночі місяць був дуже яскравий, і вони вже були далеко на північ, біля мілин Чурчуксану, спірної групи вулканічних острівців. Увесь день капітан казав Чонові До прислухатися до всього, до «будь-кого, будь-чого будь-де поблизу», – але, коли вони наблизилися до найпівденнішого атола, віддав команду вимкнути все, так щоб усі батарейки можна було поставити в ліхтарики.
Невдовзі стало чути, де з моря витикаються скелі, і від вигляду білої піни на невидимо-чорній пемзі ставало моторошно. Коли не видно скель, навіть місяць не допомагає. Капітан разом зі стерновим стояв коло стерна, а перший помічник із великим ліхтарем – на носі. Другий помічник був біля правого борту, а Чон До – біля лівого, підсвічували воду ліхтариками, щоб знати глибину. З повними трюмами «Чунма» глибоко сиділа у воді й повільно слухалася стерна, тож коло мотора невідлучно сидів машиніст – на випадок, якщо треба буде швидко прискоритися.
Була лише одна протока, яка звивалася полем застиглої лави; навіть припливу непросто було пройти її, і невдовзі приплив поніс їх уперед і майже вбік через неї; дно під ліхтариком Чона До тьмяно зблискувало.
Капітан немовби ожив: на його обличчі грала дика посмішка людини, котра не має чого втрачати.
– Росіяни називають цей жолоб фокстротом, – сказав він.
Удалині, на лінії припливу, Чон До побачив якесь судно. Погукав першого помічника, і вони разом його освітили. То був розбитий патрульний катер, який одним боком сидів на камінні з молюсками. Жодних розпізнавальних знаків на ньому не було, на скелях він пролежав довгенько. Антена була мала й закручена гвинтом, тож Чон До розсудив, що радіо, яке варто рятувати, там нема.
– Певно, що розбилося воно деінде, а катер сюди прибило, – зауважив капітан.
Чон До не був так уже цього певний. Стерновий промовчав.
– Пошукайте
