підростають молоді конкурентки. В колі домашніх місіс Ґарстін не перебирала висловів й одного разу єхидно застерегла доньку, що та залишиться ні з чим.
Кітті знизала плечима. Вона й далі вважала себе красунею, може, навіть красивішою, ніж будь-коли, бо тепер, після чотирьох років у товаристві, нарешті навчилась вбиратися. Вона мала ще багато часу. Якби хотіла вийти заміж, просто щоб вийти заміж, мала з десяток кавалерів, які були готові піти з нею під вінець. Вона не сумнівалася, що рано чи пізно з’явиться підхожий претендент на її руку. Але місіс Ґарстін оцінювала ситуацію тверезіше: глибоко в душі розгнівавшись на доньку, що та проґавила свій шанс, вона трохи послабила вимоги. Стала придивлятися до молодиків із професією, від яких раніше гордовито відверталася, й підшукувала молодого адвоката чи бізнесмена, в майбутньому успіхові якого могла би бути впевнена.
Кітті виповнилося двадцять п’ять, а вона так і не вийшла заміж. Місіс Ґарстін озлобилася, часто не стримувалася й зривала свою злість на Кітті. Питала доньку, скільки ще та сидітиме в батька на шиї. Він витратив багато грошей, що заледве міг собі дозволити, щоб донька дістала шанс, а вона його змарнувала. Місіс Ґарстін ніколи й на думку не спадало, що, можливо, це вона своєю надмірною запобігливістю відлякала не одного сина багатих батьків чи спадкоємця титулу, візити яких аж надто сердечно заохочувала. Вона віднесла невдачу Кітті на її скупий розум. А тоді дебютувала Доріс. Доріс і далі мала великий ніс, незграбну фігуру, ще й погано танцювала. В перший же рік вона заручилася з Джеффрі Деннісоном, єдиним сином заможного військового лікаря, який під час війни здобув титул баронета. Джеффрі мав успадкувати цей титул (хоч медик-баронет і не велике цабе, проте титул, дякувати Богові, це титул), а також досить немалі статки.
Кітті похапцем вийшла заміж за Волтера Фейна.
9
Вона була з ним знайома недовго й ніколи не звертала на нього уваги. Вона й поняття не мала, де й коли вони познайомилися, аж доки після заручин він сказав їй, що на балу, куди його привели друзі. Того вечора вона його взагалі не помітила і якщо й потанцювала з ним, то через свою приязність і готовність танцювати з усіма, хто запросить. Коли за день чи два на іншому балу він підійшов і заговорив до неї, вона його не впізнала. Згодом зауважила, що він став приїжджати туди, куди й вона.
– Знаєте, я вже танцювала з вами разів з десять, тож ви мусите назвати мені своє ім’я, – сказала вона йому зі сміхом.
Його це помітно вразило.
– Ви маєте на увазі, що не знаєте його? Нас же познайомили.
– Ох, люди завжди так нерозбірливо говорять. Я взагалі не здивуюся, якщо ви й уявлення не маєте, як мене звати.
Він їй усміхнувся. Лице в нього було серйозне й трохи суворе, але усмішка дуже приємна.
– Звісно, маю. – Якусь мить він мовчав. – Ви не допитливі?
– Не більше, ніж
