він лікар. Він у тебе закоханий?
– Чесне слово, не знаю.
– Я думала, ти вже навчилася відрізняти, коли чоловік у тебе закохується.
– Навіть якщо й так, заміж за нього я не піду, – кинула Кітті недбало.
Місіс Ґарстін не відповіла. Її мовчання було сповнене гніву. Кітті спалахнула – вона знала, що тепер матері байдуже, за кого видати її заміж, аби тільки збути з рук.
10
Наступного тижня вона тричі зустрічалася з ним на балах, і тепер, коли, напевно, сором’язливість трохи його відпустила, він дещо більше про себе розповідав. Так, він лікар, але не практикує, він бактеріолог (Кітті мала дуже невиразне уявлення про те, що це означає) і має роботу в Гонконзі. Він мав туди повернутися восени. Він багато розповідав про Китай. Вона навчилася виглядати зацікавленою в тому, що їй розказують, але з його розповідей життя у Гонконзі і справді видавалося повним розваг – і клуби, і теніс, і перегони, і поло та гольф.
– Там часто ходять на бали?
– На мій погляд, так.
Вона подумала, чи не розповідав він їй усе це з якимось наміром. Здавалося, йому подобалося її товариство, але ніколи ні потиском руки, ні поглядом чи словом він анітрохи не дав їй знати, що вона для нього не просто знайома дівчина з танців. Наступної неділі він знову завітав до них у гості. Вийшло так, що саме тоді повертався додому її батько, бо дощ перервав його гру в гольф, тож вони з Волтером Фейном мали довгу розмову. Згодом вона запитала батька, що вони обговорювали.
– Виявилося, що він мешкає у Гонконзі. Місцевий головний суддя – мій старий товариш із колегії адвокатів. Здається, він напрочуд розумний молодик.
Вона знала, що її батька зазвичай до смерті знуджували люди, яких, заради неї та тепер заради її сестри, він роками був змушений приймати у себе вдома.
– Не часто вам подобаються мої шанувальники, тату, – сказала вона.
Він зупинив на ній погляд добрих, втомлених очей.
– А ти часом не збираєшся за нього заміж?
– Певно, що ні.
– Він у тебе закоханий?
– Про це ніщо не свідчить.
– А тобі він подобається?
– Напевно, не дуже. Він трохи мене дратує.
Їй подобалися зовсім інакші чоловіки. Він був низький, але не приземкуватий, а швидше худий, темноволосий, гладенько поголений, з дуже правильними, чіткими рисами обличчя. Він мав темні, майже чорні очі, але не великі, не дуже жваві, повсякчас на чомусь зосереджені – своєрідні, але не дуже приємні очі. З прямим акуратним носом, високим лобом і гарно окресленими вустами він мав би бути вродливим. Але, на диво, вродливим він не був. Коли Кітті почала хоч трохи про нього думати, то здивувалася, які гарні в нього риси, коли їх розглядати окремо. Його вираз обличчя був трохи саркастичний, і тепер, краще його знаючи, Кітті усвідомила, що в його товаристві не почувалася невимушено. Йому бракувало веселості.
На той час, коли сезон наблизився до кінця, вони
