лінії. Проте, судячи з голосу, чех справді не спав.
– Ми летимо до Еквадору. Замість Болівії, – повідомив я. – А потім спускаємося вниз аж до Сантьяго. Через усю Південну Америку. І тепер нам не доведеться мотатися туди-сюди Перу, ми перетнемо його з півночі на південь!
Ян невиразно хрюкнув.
– Але це ще не все, – я надав своєму голосові загадкового відтінку. – Навіщо нам повертатися назад до Еквадору, якщо можна вилетіти до Європи просто з Чилі, зі Сантьяго? Ге! Квитки вийдуть трохи дорожчими, зате ми економимо на цілому перельоті! Як тобі ідейка?
Я очікував, що Ян зараз почне стрибати та кричати в телефон про те, який я геній, і дивуватися, як зміг до такого дотумкати. Але ні.
– Ти бос, тобі й вирішувати. Еквадор – то Еквадор. Добраніч.
– Добраніч, чувак.
Наступного дня без жодних зволікань і проблем я купив квитки через англійський пошуковий сервер «GoLeIf», причому відразу з перельотом зі Стокгольма. Особливістю вищезгаданого сервісу є можливість вибирати інший аеропорт для зворотного польоту, відмінний від пункту призначення прямого рейсу. Загалом наш маршрут набув такого вигляду: «Стокгольм – Мадрид – Кіто – (…тут ми мандруємо Південною Америкою…) – Сантьяго – Рапа Нуї – Сантьяго – Мадрид – Стокгольм».
Кульмінацією епопеї з авіаперельотами стало придбання квитків на рейс із Сантьяго-де-Чилі до острова Пасхи. Купував через сайт чилійської «LAN». Мені дуже пофортунило, і я натрапив на сайті гарну промоцію: заплатив за переліт усього три сотні євро.
Тому я розслабився та зітхнув із полегшенням. У кишенях свистів вітер. Власниця квартири ледь не щодня влаштовувала істерики з приводу затримок оплати за житло. Мої улюблені джинси протерлися до дірок. Інших не було, як не було грошей, аби купити нові. Київське видавництво, яке першим зголосилося випустити друком мої «Мексиканські хроніки», успішно збанкрутувало. Проте, попри все це – тотальне безгрошів’я, спричинену кризою озлобленість та апатію людей, сірість київської зими, – я почувався комфортно та сміливо дивився у майбутнє.
Я був на своєму місці.
І найважливіше – гори воно синім полум’ям! – я лечу на острів Пасхи!
Є ще одна річ, яку я хотів би розтлумачити перед тим, як почати оповідь про наші з Яном пригоди у Південній Америці та на острові Пасхи. Лише кілька слів стосовно назви моєї авантюри.
Ми вже звикли до того, що слова, які позначають окремий предмет чи явище, часто не зовсім, не в повному, так би мовити, обсязі відповідають реальній суті певного предмета чи явища. Незважаючи на це, ми чіпко притримуємось усталених імен та означень. Скажімо, те, що київське «Динамо» вичворяє на полі останніми роками, ми все ще вперто називаємо футболом. Доблесний український уряд підвищує пенсії на 60 копійок (!!!) і при цьому все ще має назву «уряд», а не «цирк», «гумористичне шоу довгоносиків» чи просто «табун неляканих дундуків» тощо. Тому я подумав, що нічого страшного
