та довго-довго витріщалася на нас, аж поки Ян не розреготався.
– Чого смієшся? – запитав я.
– Он та дівчина, – чех кивнув на апетитну кучеряву брюнетку, яка з поблажливою усмішкою дивилася поверх крісел на наші скуйовджені голови, – вважає, що ми не зрозуміли оголошення стюардес і не збираємося виходити з літака. Мабуть, зараз розмірковує якось на кшталт: «Ото тупоголові ґрінго, думають, що зараз полетять до Кіто». Ха-ха-ха!
Мій товариш угадав. Коли салон майже спорожнів, а ми все ще лишалися на місці, наче приклеєні до сидінь, кучерява дівчина тихенько зауважила:
– Хлопці, літак до Кіто зараз не летить. Треба спочатку вийти та перереєструватися…
Ми з Яном розреготалися, після чого я пояснив, що ми все чудово зрозуміли, просто не хотіли штовхатися поміж інших пасажирів. Ось так, слово за словом, між нами зав’язалася розмова.
– Як довго ви маєте намір подорожувати? – розпитувала Єсенія.
– Сорок п’ять повних днів, – гордо прорік я, кинувши багатозначний погляд на дівчину. – І це без дороги!
Без сумніву, мої слова справили на неї незабутнє враження. Вона відкрила свій чарівний ротик і захоплено проказала:
– Ах…
Я, сповнений почуття власної гідності, похитав головою та ніби знічев’я поцікавився:
– А тебе якими вітрами закинуло до Еквадору?
Дівча скромно всміхнулось:
– Та я теж подорожую…
– Хм… – надійшла моя черга дивуватись. – І ти не боїшся сама їхати до Південної Америки? Ну, я розумію, ми пацани, нам простіше, адже для нас це звична річ – встрявати у всякі авантюри. Ми ж запросто можемо рвонути на інший континент і півтора місяці тинятися Еквадором, Перу та Чилі. Але ти ж дівчина…
– Іноді буває лячно, але я думаю, що впораюся, – тихенько відповіла Єсенія.
Я поблажливо розтягнув кутики губ, уклавши в усмішку весь свій, як я тоді гадав, багатющий мандрівний досвід.
– А куди саме плануєш податися? – запитав повчальним тоном, готуючись прочитати наївній швейцарській дівчинці напутню лекцію про те, яка це велика відповідальність – подорожувати наодинці.
– Спочатку Еквадор, потім – Перу та Болівія.
Я ледь не прикусив язика.
– Ого… І довго ти збираєшся мандрувати?
– Два з половиною місяці.
Завіса, бляха… Я закинув на спину наплічник і сердито попростував до виходу.
Зрештою ми повернулися в той самий літак і через півгодини успішно приземлилися в Кіто, столиці Еквадору.
Біля митної зони на пасажирів чекав малоприємний сюрприз. Купа серйозних дядьків у білих халатах і респіраторах перевіряла всіх новоприбулих, чи, бува, серед них не затесався хворий на «свинячий» грип. Схоже, «свиняча» істерія, від якої влітку 2009-го колошматило півсвіту, докотилася й до Еквадору. Кожного пасажира просили спинитися
