Годинник, як і матраци, теж був товстим і незграбним, виступав над стіною сантиметрів на десять і мав за обрамлення міцний сталевий обідок щось із палець завтовшки. Раз на тиждень доводилося брати з підвіконня чималий ключ, відкривати передню кришку, яка дуже змахувала на ілюмінатор у кают-компанії якогось сейнера, встромляти той самий ключ у вічко на циферблаті та заводити годинник. В узголів’ї Янового ліжка (чи то пак матраца) з-під купи невипраних речей і постільної білизни випирав старезний глобус, на якому всі географічні назви було написано шведською.
Словом, не квартира, а рай! Справжній рай для справжнього чоловіка!
Єдине, що трохи псувало нашу парубоцьку ідилію, – це купа горщиків із квітами (я й досі не можу втямити, нащо Ян їх тримає). Бідні квіточки тижнями терплять страшенну спрагу, мучаться через випадкове підливання залишками пива, задихаються від грубезного шару пилюки на листі, але тримаються. Тримаються щосили. Безперечно, квіти-герої. Стільки, скільки вони перестраждали, не знесла б жодна інша рослина на планеті.
Мабуть, лише в такій штаб-квартирі можна було задумувати та планувати навіжену подорож на протилежний бік Земної кулі – до Перу та на острів Пасхи.
Три дні поспіль ми з Яном відзначали моє повернення до столиці Півночі, до Стокгольма цебто. На щастя, потім Ян поїхав на тиждень до Німеччини, а звідти – на кілька днів до Чехії, щоб побачитися з батьком. Кажу «на щастя», бо якби він не звалив, ми могли б так «насвяткуватися», що на Південну Америку нас уже не вистачило б.
Тож як тільки Ян поїхав, я відразу заходився детально планувати Експедицію: обклався звідусіль картами Еквадору, Перу, півночі Чилі та почав планувати подорож. Часу до вильоту лишалося небагато, проте мій «magic book»[22] із генеральним планом вояжу, картами, бронюваннями хостелів, копіями квитків тощо, що мав дати відповіді на всі проблемні запитання під час подорожі, був готовий.
Список речей, які я брав із собою в нову подорож, практично не змінився. Троє шортів, троє майок, спідня білизна, одна сорочка, один теплий светр (у Південній Америці все ж таки зима…), старі чорні джинси, змінна пара взуття, нетбук для того, щоб вести записи, фотоапарат і аптечка. Однак цього разу до багажу додалася надзвичайно важлива штука, без якої я вже просто не уявляв, як міг колись подорожувати, – добротний бінокль із водонепроникним корпусом і хорошими лінзами.
За чотири дні до вильоту Ян повернувся з Чехії. Ми узгодили окремі нюанси та 29 червня о 15:10 вилетіли зі Стокгольма до Мадрида.
Єдине, що трохи насторожувало мене перед відправленням, – це кількість готівки у мене на балансі. Після оформлення чилійської візи, бронювання всіх хостелів і купівлі квитків на потяг до Мачу Пікчу, в кишенях зосталося трохи менше ніж 1400 баксів. Не густо, якщо враховувати, куди ми налаштувалися рвонути та на скільки часу. Втім, я йшов уперед, свято – та ні, трясця його мамі, – сліпо вірячи у свою щасливу зорю. Сідаючи в літак у Мадриді, який мав віднести мене за океан, до Еквадору, колюча думка, котра билася й металася,
Магічна книга (
