просто так – акурат на острів Пасхи – було б якось безхитрісно, примітивно та нецікаво. Я подовгу крутив перед собою величезний глобус, подарований мені батьком на день народження, щоразу спиняючись на тій частині, де простягається клиноподібна латка Південної Америки.
Довго я отак сидів і гадку гадав. Дуже довго. Поки врешті-решт не виміркував, як писала одна хоробра англійка, to return to a simpler day – повернутися до простіших днів, аби спізнати смак справжньої подорожі, максимально наблизившись до умов, у яких мандрували великі дослідники минулих століть, і сповна відчути велич і гідність сучасного світу. Я вирішив летіти не безпосередньо до Сантьяго-де-Чилі, а до якої-небудь іншої південноамериканської країни, звідки потім пробиватися до чилійської столиці. Ян, зрозуміло, повністю підтримав цю ідею.
Спершу маршрут мав дещо інший вигляд: Перу – Болівія (через озеро Тітікака) – Чилі. Згідно з попереднім планом ми з Яном мусили б прилетіти до Ліми, столиці Перу, потинятися колишньою Імперією інків, пробратися до Болівії, звідки спуститися на південний захід у Чилі. Проте щось у цьому плані мені відразу не сподобалося.
Багато хто відраював мене від поїздки. Мовляв, хлопче, схаменися, на дворі як-не-як економічна криза, у людей небавом їсти не буде за що купити, а ти оце, скотина така, на острів Пасхи намилився!
Грошей таки справді не було. На мій рахунок у банку потроху капали відсотки від продажу моїх книжок про 3D-моделювання. На превеликий жаль, відсотки саме капали, а не текли, точніше сказати, скрапували дрібними краплинками. В принципі, на прожиття мені вистачало, але не більше. Скажімо, про поїздку до Перу нічого й мріяти.
Тож я конче потребував грошей. Спочатку хоча б на квитки. Купівля квитків завжди видавалася мені якимось особливим ритуалом, щось на кшталт спалення мостів для відступу або ж просування власної голови у зашморг майбутньої подорожі. Тому протягом перших зимових місяців я гарячково хапався за будь-яку роботу. Чіплявся за все, що тільки потрапляло під руки. Зі скрипом зубовним повернувся до ненависного мені програмування, знову почав писати оглядові статті в технічні журнали, брався за проектування систем опалення офісів і житлових котеджів. Словом, не гребував нічим. Та що там, я готовий був скубти та сапати травичку на газонах заміських палаців наших товстомордих депутатів, аби тільки назбирати необхідну для авантюри суму.
На побутовому рівні ввімкнув режим «екстремальної економії», відпрацьований мною ще в студентські роки (триразове харчування – понеділок, середа, п’ятниця й таке інше). Жив життям істинного спартанця: жодного пива щоп’ятниці, дискотек щосуботи та більярду щонеділі. Харчувався переважно у фастфудах, зранку їв лише чай (у свята – кефір), увечері жував макарони, подумки додаючи до них масло та трохи тертого сиру. Дешеві магазинні пельмені приходили до мене в нічних кошмарах, кричали, бешкетували та
