«Голос учителя».
Я що казав! Та тут не скажеш слова,
Лише подумаєш – відразу по тобі
З усіх гармат усі гуртом ударять.
Ось, дописався янгол наш!
Яка стаття! Який розкішний тембр!
І все по суті. Це не емпіреї,
В яких витає наш дивак-директор.
Яка стаття?
Чом ця поквапна радість?
Як Сидорук радіє – жди біди!
Давай сюди,
Давай сюди газету!
«…Ви тільки вдумайтесь, як автор формулює свій погляд на завдання виховання, погляд, який домінантою пронизує його наступні, дуже сумнівні, як на мене, роздуми: „Справжній майстер педагогічної справи, – пише він, – формує у того, кого він виховує, передовсім вірний особистий погляд на зло, неправду, безчестя“. Він недооцінює ідею колективу цими словами. Він часом проявляє тенденцію до абстрактного протиставлення „природного життя дитини“ „нівелюючому життю суспільства дорослих“.»
Та це ж суцільна демагогія!
Мещерський – ну й дожився, ну й ганьба!
Словами як жонглює, святотатець!
В учительську входить прибиральниця Горпина. В руках у неї газета «Голос учителя» з цією ж статтею. її не завважують. Сидорук тішиться собою і ситуацією.
«Яку ж програму пропонує директор Павлищанської школи? Виявляється: „Гармонійна, всебічно розвинута особистість немислима без міцного морального стрижня. Основне в людині комуністичного суспільства – це людяність. До цього морального стрижня мусить прив’язуватись все“. Товариші, вдумайтесь: замість конкретної і чіткої програми, вводиться туманне поняття, що зветься людяністю, до якого начебто все треба прив’язати…»
Прибиральниця Горпина підходить до Сидорука і рвучким рухом забирає газету, потім підходить до кожного з учителів і робить те саме, забирає газету і у Вальтера Функе. Мар’яна кидається до неї.
Мамо, що ви робите?
Горпина не відповідає. Витягує сірники – газети вже горять. Вчителі ошелешено дивляться на прибиральницю.
Яка ганьба!
Що ти робиш, мамо?!
Те, що ти думаєш!..
Я спалюю наклеп.
Знадвору чути сирену автомашини. Мар’яна кидається до вікна.
«Швидка допомога».
З Хору виходять – І ведучий, II ведучий.
Та цього ж не було!
Хіба, скажіть,
Палив би хто в учительській газети,
Хай навіть і обурення було,
Вогонь пускало, попелило душі?
Принишкли всі, очікували всі,
Чим все закінчиться.
Павлищани, Павлищани,
А все ж село, провінція, хоч Меккою його
Вже охрестили педагоги наші,
Та, правду кажучи, лиш деякі.
Ось так.
Не так. Не все, що відбулось,
Те дійсне. І не все,
Чого
