і змогу з Медведівки перерізати їй шлях. Пригноблені вертаємося до села…
Над Чучупаковою хатою в’ється дим – догоряє покриття. В задимлених сінях, присипаний з горища чорною золою, в одній білизні лежав отаман Василь Чучупака. Руки широко розкинені. Уста й сіро-блакитні очі широко розкриті. Здавалося, що вся його струнка юнацька постать застигла в могутньому, нечутному крикові – чи то перестороги, чи протесту, що догоряє рідна стріха, що обличчя, після смерти вже, вкрили синяки від ударів кольбами… Збоку, на щаблеві драбини, теж покрита грубими чорними цятками золи, сиділа заломивши руки старенька Чучупачиха. Обличчя біле як крейда. Широко відкриті, сухі, застиглі в якомусь дивному виразі очі втоплені в обличчі мертвого сина. Безкровні уста нечутно шепчуть – повторюють якесь слово… Звертаюся до неї – але вона нічого не чує, не помічає людей, що стоять у сінях.
Старий Чучупака, сумно похитуючи сивою головою, стоїть по другім боці, похилившися на одвірок. Згорблений, прибитий, з безсило звисаючими руками… Якийсь час не звертає на нас уваги, потім повертається до мене.
– Чи Олекса живий? – питає несподівано спокійним голосом.
Не знаючи, що з Олексою, машинально відповідаю, що живий. Старий випростовується і блискає з-під сивих брів очима:
– Прокляті! Привезли мертвого, здерли одежу і кинули до сіней. «Получайте, – кричать, – свого бандита!» А Петро, бідолаха, – на возі, дротом весь обкручений.
«Не журіться, – каже до нас, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням… Не кажіть поки що нічого дочці». Так де ж там! Прибігла Ганя з Лідою… А ті сукіни сини нарочито:
«Полюбуйтесь, полюбуйтесь… зараз за селом розстріляєм». Ганя в крик, а дитина вхопила за полу і ніжками тупотить:
«Не дам батька!» Та й годі… Старший кацапюга відкинув її ногою та й командує: «Заганяйте всіх досередини та запалюйте хату!» Замкнули нас усіх в коморі і запалили. Чуть не подусилися[127] від диму, поки люди випустили. А з ними на коні за провідника був отой кацапчук з Жаботина, що восени на Кресельцях в парні обіддя гнув. Отут в сінях старший гроші йому давав і дякував, як відпускав додому.
Козак-мельничанин, що стояв на порозі, схвильовано вдарив рукою до поли:
– Фєдька[128] Пєсков! А ми ж його перестрівали в лісі, як їхав назад. Питаємо, де був – каже, приїжджав на Кресельці спитати, чи нема ще роботи, та хотіли большевики коня забрати – насилу випросився. Ми й повірили! А чорт! В руках був, і випустили!
Коло дверей зібрався вже чималий гурт людей. Кілька дівчат плакали, заглядаючи у сіни. Стискаючи нервово рушницю, стояв недалеко сусід Чучупаки дядько Степан – блідий, з страшним розлюченим поглядом. У нього «товариші» забрали останнього коня і знасилували двох дочок, одну підлітка.
Повертаюся до людей:
– Як знаємо, хто привів – не втече. Але хто їх попередив
У всіх прижитт. вид. «душити» упереміж із «дусити».
У вид. 1938 р.: «Федька».
