зустрічаю тачанку, запряжену парою добрих коней. За візника козак в чорному теплому жупані і в шапці з чорним верхом. Позаду хтось так само одягнений, але на чорному рукаві жупана – срібний трикутник. Чи не отаман часом?
– Слава Україні! – підноситься він на тачанці. – Ви до манастиря?
– Я старшина запорізької кінноти, захворів на поході і їду до вас трохи підлікуватися.
– Це діло! Нам зайва шабля, та ще старшинська, не зашкодить. Я Іван Компанієць – сотник кінної сотні.
Кажу йому, що маю лист до отамана, і питаю, чи він у манастирі.
– Ні, отаман живе в селі, я зараз буду у нього, можу передати. А ви їдьте до манастиря, там вам дадуть теплу кімнату і все, що треба буде. Фельшер наш тепер теж у селі, та там стара черниця є – трьох лікарів варта. Спитаєте мого помішника Андрія Чорноту; тільки не звертайте уваги, якщо він не дуже чемно вас прийме – то в нього така вже натура, а хлопець – душа. Я повернуся післязавтра або днів за два – діло маленьке є на Побережжі.
Розмовляючи з ним, я не міг відірвати очей від його обличчя. Було воно клясично гарне: чисті риси, густі – як намальовані – брови, палкі чорні очі – ласкаві і смілі, гарно розрізані свіжі уста. Коли він усміхався, здавалося, що це усміхається вродлива жінка, що для жарту приліпила собі маленькі чорні вуса.
Віддаю йому пакет і їду далі. Кілометрів через три дорога різко підіймається на гору. З-за повороту на деякий час стає видно копулу. Нарешті між лісом показалися високі вали і будівлі за ними.
Наліво йде дорога, яка далі підіймається майже під прямим кутом до валу. Затримую коня, думаючи, чи їхати шляхом, чи звертати на цю дорогу. З валу розлягається свист. Підіймаю голову і бачу якусь чорну постать. Махає рукою, щоб їхав просто. Ще один заворот дороги – і в’їжджаю через проріз у валі, потім через браму у монастирський двір. Між церквами й будинками ходять черниці, козаки в шинелях і чорних жупанах. Коло одного будинку старенький священик, лагідно сміючись, відбивається від здоровенного пса, який намагається лизнути його в обличчя.
Побачивши мене, пес став, неначе роздумуючи, чи гавкати, але потім, видно, рішив, що нема рації, і вернувся до свого заняття. Питаю стрічного козака, до кого б звернутися, щоби поставити десь коня.
– То хіба до Бондаренка, він тепер за господаря, бо Гриб вдома. Он там, у коморі, він.
Під’їжджаю до комори, на порозі якої з’являється типічна офіцерська постать з маленькою борідкою і в цвікерах з одним тільки шклом. (Друге розбилося, а окуліста в Холоднім Яру бракувало.)
Виявляється, що це і є господар. Представляюся йому і кажу, в чому справа.
– Василю! Забери коня на стайню й догляньте там, – звертається він до одного із козаків.
Коло нас пробігає якийсь хлопчина років дванадцяти в чорному жупанчику. Господар його затримує:
– Тебе мені і треба, Івасю… Ви з Петром ще в тій самій келії?
– Еге ж!
– Тепло у вас?
– Ого! Ще й як! Як напалимо, то й не всидиш одягнений.
– Ну то виносьтеся
