style="font-size:15px;"> «А-а-а-а-а!» – донеслася остання протяжна луна десь здалека.
– Холодний Яр обізвався… – з якоюсь містичною повагою звернувся до мене Чорнота.
– Хіба не це він? – показав я на глибокий яр, над яким одною стороною стояв манастир.
– Ні, це старе русло річки Косарки, з якою зв’язана леґенда про те, що коло тисячі років тому назад якась княгиня Мотрона перетворила свій укріплений замок на манастир, бо в дійсности це манастир Св. Тройці, а не Мотрони. Ось у цей бік до Жаботина гори Весела і Червона, на яких стояв гайдамацький табор. Он там – Скарбовий Яр, в якому була гайдамацька скарбниця. А там пішли Кривенків Яр, Чорний Яр, Попенків Яр, Гадючий Яр, а Холодний Яр у цей бік, верстви півтори-дві звідціль. Починається від Мельничанських хуторів і тягнеться верстов із сорок, десь аж за Лебедин. Він найглибший з усіх, його схили в деяких місцях мають з вісімсот метрів висоти.
Для нас тепер Холодний Яр має те саме значення,[51] що й всі останні яри. Дорогий той вогонь, який заховався в серцях людей кругом нього…
Юрба заспокоїлася. Почався обід. Зготовленого в манастирі, звичайно, не старчило би для всіх, але жінки і дівчата всі мали з собою страву. В монастирській трапезній, в келіях, на дворі – день якраз видався теплий – живилися гуртками селяни і залога. Бурлаків запрошували від гуртка до гуртка. Вже вечоріло, коли народ групами став розходитися.
II
Після похоронів Компанійця життя у манастирі пішло звичайною ходою. Хлопці старанно перечищували та перевіряли зброю, хоч ніхто не заставляв.[52] Однорукий начальник кулеметів Левадний ревно стежив, щоб кулемети були чисті, «як рибляче око», і працювали, як новий годинник. Три десятки лубенців, одягнених у першорядне анґлійське обмундуровання, з новенькими одинадцятинабійними анґлійськими рушницями, щодня робили військові вправи, командуючи по черзі (всі ж були старшини!) Користаючи з французького підручника, якого дістали десь у денікінському штабі, вони вивчали останнє досягнення військової науки – тактику групового бою. На тлі холодноярського лісу, між чорними жупанами, киреями, дубленими кожухами, було якось дивно бачити цю групу вояків ультраевропейського вигляду.
З сіл приходили богомольці. Селяни привозили харч для козаків і коней.
Приходили гуртки озброєних хлопців, які називали себе не інакше як козаками, запрошували наших в села і на хутори на вечорниці.
З боку Черкас і Смілої іноді доносилася гарматна стрілянина. Одержали відомості, що Запорізька група, дійшовши до Золотоноші, знову вернулася на правий берег[53] Дніпра. Я почав подумувати про те, як би прилучитися до своїх, та, з другого боку, чомусь не хотілось вже розлучатися з цією «Січчю».[54]
Одного дня богомольці, які прийшли із села Грушківки, оповіли, що вчора ночував там[55] полк Чорних запоріжців. Кажу Чорноті, що поїду доганяти.
– Нікуди не поїдеш! Як маєш зайву голову, то
У вид. 1934 і 1935 рр. тут і далі: «значіння» (у двох випадках – також у вид. 1938 р.).
У вид. 1934 і 1935 рр.: «хоч ніхто і не заставляв».
У вид. 1934 і 1935 рр.: «беріг».
У вид. 1934 і 1935 рр.: «Січю».
У вид. 1934 і 1935 рр.: «там ночував».
