ворогів не інакше як ласкаво – «воріженьками», що[78] мають від чогось згинути як роса на сонці, бо він сам задобрий і залінивий, щоб розбивати їм голови.
К чорту наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний пав’ячий хвіст, а вовчі зуби. Бо коли ми їх не будемо мати і не примусимо[79] наших «приятелів» шанувати їх – Україна ніколи не буде щасливою.
Я христіянин і вірую в Бога, але я не згоджуюся з Христовим заповітом підставляти праву щоку, як тобі приліплять ляща по лівій. Така засада для українців погубна, бо маємо таких добрих сусідів, що будуть бити поки влізе, і соромно їм ніколи не стане, бо б’ють вони нас не для розваги, а тому що їм потрібні багацтва нашого краю.
Багато мені не подобається з того, як ми взялися до справи… Хочеш, я тобі дам почитати останні книжечки Лєніна про тактику боротьби і організацію влади? Я б усіх наших міністрів засадив на шкільну лавку вивчити їх, дописавши дещо між рядками. Нас б’ють без сентиментів. Але, знаєш, це добре. І чим більше будуть бити і знущатися – тим краще. Ні один народ не переживав того, що тепер переживає Україна, але й нікому це так не йшло на користь, як іде українцеві. Це перетворить лінивого українського вола в хижого звіра, який, вирвавшися колись на волю, як побачить, що хтось знову протягає до нього лапу, – не буде ждати, поки треба буде оборонятися, а сам буде нападати. Уяви собі, що було би з нашими бідними ворогами, якби хоч на половині України була така холодноярщина? От я, маленький Андрій Чорнота, можу вдарити зараз у великий монастирський дзвін, і холодноярські села[80] через пару годин дадуть десять тисяч боєвиків, дивізію війська – і то війська, яке не знає полону, що не має права на далекий відступ, бо залишає ворогові хати і родини. А скільки давала вся Україна на заклик свого уряду?
Коли б ми цього року перемогли, з усієї України одні холодноярці мали би право сказати: «Ми не пустили ворога в свої хати, не годували його своїм хлібом, не дали йому своїх синів на гарматне м’ясо».
Андрій говорив би ще, певно, довго, та з церкви понеслися тривожні вдари малого дзвона.
– Ого! Якась новина. Мабуть, большевиків чорт звідкись несе…
Ми зійшли з валу і побігли до манастиря.
У дворі по-діловому, без криків і метушні, йшла збірка. Із стаєн виводили осідланих коней. Запрягали тачанки з кулеметами, які по черзі оглядав Левадний, сам затягаючи в них стрічки з набоями. Піші козаки гуртувалися коло лубенців, що на дворі вже затягували свої складні англійські патронташі. З дверей будинків визирали злякані черниці. До Чорноти підбіг схвильований командир булавної сотні:
– Андрію, большевики в Лубенських хуторах!
– Так чого ж ти залякався? Можна би подумати, що вже твою келію заняли. Скільки?
– Ось іде селянин, що прискакав верхи…
До нас підійшов старшого віку дядько в киреї.
– Що там сталося? – звернувся до нього Андрій.
– Большевицька
У вид. 1934 і 1935 рр.: «які».
У вид. 1934 р.: «заставимо».
У вид. 1934 і 1935 рр.: «6–7 найближчих сіл».
