проїхавши з кілометр[81] по дорозі на Жаботин, звертаємо в ліс. Кажу Андрієві, що треба було взяти більше козаків – може, селянин зле полічив большевиків і їх більше.
– Як і буде на десяток більше, то я знаю, кого взяв з собою.
До потрібних нам хуторів кілометрів із сім.
Переїжджаєм декілька ярів і, виїхавши на дорогу, що йшла краєм ліса, даємо коням ходу. Праворуч видно хутори і село Лубенці. Минаємо їх. Через деякий час показалося кільканадцять хат, розположених недалеко від ліса. Порівнявшися з ними, оглядаємо місцевість. Коло одної хати стоять підводи, осідлані коні, червоноармійці. Між хатами вештається пара верхівців.
Добре роздивившись, Чорнота обернувся до мене:
– Так і є – з півтора десятка. Видно, це якась нова частина, незнайома з положенням, коли в наших володіннях харчуватися захотіла. Гуцуляк! Їдь-но, брате, на той кінець хутора, прив’яжи коня до дерева і, як будуть тікати, бий по жаботинській дорозі. А ми їх звідси зараз налякаємо.
Підождавши час, потрібний Гуцулякові, щоби доїхати з кулеметом до призначеного місця, ми розсипалися по лісі рідкою лавою і, перескочивши рів, пустилися на хутір. На хуторі зчинилася метушня, залунало кільканадцять стрілів, розляглася недовга низка з кулемета, і, поки ми доскочили до хутора, червоноармійці, сівши на коней, пустилися тікати по дорозі, що йшла понад лісом на Жаботин. Наздогін їм почулися з-під хат стріли селян, які дожидали виручки. Один із червоноармійців впав з коня. Як ще вони тільки почали тікати, коло одної з хат, піднявши стовп диму, вибухнула важка ґраната, і кіннотчик, що, здоганяючи своїх, якраз порівнявся з тим місцем, вилетів з сідла.
Зляканий кінь кинувся тікати до нас, залишаючи на снігу струмки крови.
Назустріч кіннотчикам, що чвалом неслися під ліс,[82] рівненько, в’їдливо заговорив Гуцуляків люїс. Передній полетів на землю разом з конем, останні завернули вбік і, розбившися на групки, пустилися тікати полями.
Проскакуємо хутір і, розсипавшись, доганяємо. Коні у нас кращі, вистояні. Через декілька хвилин задні попадають під шаблі хлопців.
В парі з Чорнотою здоганяємо кіннотчика, який, раптово обернувшися на сідлі, прицілюється рушницею до Андрія. Порівнявшися в цей мент з ним з правого боку, перед самим пострілом підбиваю шаблею рушницю і розтинаю йому карк. Андрій ловить і наганяє назад його коня.
– А чого доброго, був би чорт просто в живіт засмалив. Здоганяємо ще двох, які, побачивши, що не втечуть, приймають бій. Але зовсім погано володіли шаблями, і через хвилину, залишивши їх на землі, пускаємося переймати червоноармійця, за яким гналися брати Отамасі. Кінь під ним спотикається на межі, і він, вилетівши з сідла, біжить пішки за конем.
Коли догнали, став з піднесеними догори руками:
– Товариші! Добродії! Не вбивайте! Я вам буду служити! – проситься подзьобаний віспою кацапчук.
Чорнота стримав занесену шаблю.
– Звідки приїхали?
– З Жаботина.
– Яка
У журн. вид. 1933 р.: «кільометер» (пор. «термометр» стор. 23).
У вид. 1934 і 1935 рр.: «попід ліс».
