з валу, щоб обійти проріз, через який я приїхав, і далі йдемо вже понад другим яром, крутий схил якого, починаючися від валу, тягнеться карколомними уступами більш як на півкілометра вниз.
Порослий лісом яр виходить із-за манастиря зліва і тягнеться десь далеко на південний схід. Внизу під нами капличка з криницею, до якої спускається покручена стежка. На протилежному боці якісь будівлі і сад. Питаю Андрія, що це таке.
– Шістьдесять гектарів монастирського саду і винограднику. Ченці ще насадили, а ці «божі коровки» тепер і доглянути не можуть.
– Андрію, ти на похороні Компанійця споминав про якусь лєґенду, зв’язану з цим яром…
Він задумливо подивився вниз.
Сядемо. Он бачиш на дні темні плями – це багна, які не замерзають. На той бік можна перейти тільки по гатці. Між багнами проходить поганенька річка Косарка. Серед населення зберігається лєґенда, що тут колись були останні перед дикими степами селища людей, що їх охрестила в христіянську[65] віру якась княгиня Мотрона, або просто Мотря. Її укріплений замок стояв на цьому місці, що манастир. За тою лєґендою, Косарка тоді була великою рікою, що зливалася коло Медведівки з Тясмином, а той коло Чигирин-Діброви – з Дніпром. Вода в Дніпрі мала тоді стояти так високо, що турецькі ґалєри свобідно плавали над порогами і заходили Тясмином і Косаркою аж сюди для нападів на володіння княгині. У неї теж була своя фльота, для якої пристань була отут внизу і яка ходила воювати аж у Чорне море. Одного разу чоловік княгині, якого вона дуже любила, вийшов з цією фльотою в Чорне море на турків і, розбивши їх, повертав назад з багатою здобичею. Пересівши з залогою, що передягнулася[66] в здобуті турецькі шати, на захоплену турецьку ґалєру, яка пливала скоріше від його суден, він далеко випередив своїх і перший наближався до замку. Стоячи на носі ґалєри, одягнений в дорогі шати турецького паші, нетерпляче дожидав хвилини, коли зможе привітатися з дружиною-княгинею і подати їй радісну звістку про перемогу. Але княгиня, яка стояла отут на валу, побачивши ґалєру, подумала, що це справжні турки, які, потопивши її судна, наближаються до замку, і важкий біль охопив[67] її серце.
– Дайте мені лук, – сказала вона слугам, – помщуся за смерть мого любого мужа хоч на отому паші, що стоїть на ґалєрі.
Взявши лук, пустила стрілу і попала нею в серце свого чоловіка. Аж коли залога ґалєри стала скидати турецький одяг і кричати до княгині й вояків, які готовилися на валу до бою, зрозуміла свою помилку. Коли ж довідалася, що вбила свого мужа, – три дні нічого не їла й не пила, обливаючи його труп сльозами. Потім наказала затопити ту ґалєру на тому місці, де впала трагічна стріла, а свій замок перетворила у манастир, якого стала першою черницею та ігуменею. Лєґенда як лєґенда… Що Косарка була більшою, про це нема мови. Ще дід Гармаш із Мельників, який має тільки дев’ять-десять шість років, пам’ятає, як по ній човнами плавали. Але ми знаєм, що ще задовго до Володимира купці, що плавали
Так у всіх прижитт. вид.
У всіх прижитт. вид. «передягатися» упереміж із «переодягатися».
У вид. 1938 р.: «обхопив».
