очей, пацієнт, немов сліпий, заходився показувати руками, як він кладе цеглу. Фрер згадав, що на руках і під нігтями в нього виявили дрібні частинки якоїсь речовини. Цегляний пил?
– Ти будівельник?
– Муляр я.
– Де ти працюєш?
– Я… здається… тепер я працюю на будові в Кап-Ферре.
Фрер знай нотував усе. Він і не збирався вірити цим зізнанням. Пам’ять Мішелля цілком могла спотворити правду, витворити вигадані спогади. Ті відомості служили психіатрові швидше гаслами, що вказують напрямок пошуку. Все воно потребувало перевірки.
Він відірвав ручку від записника і трішки почекав. Не слід ставити забагато запитань. Нехай діє обстановка кабінету. Його й самого охопила сонливість. Пацієнт не казав ні слова.
– Пам’ятаєш, як зовуть начальника будови? – запитав Фрер.
– Тібодьє.
– Можеш продиктувати по літерах?
Мішелль зробив це, не вагаючись.
– Більше нічого не пам’ятаєш?
Помовчавши, ковбой сказав:
– Дюна… З тієї будови видно Пілатову дюну.
Кожна відповідь була рівнозначна новому штрихові, що доповнював ескіз.
– Ти одружений?
Знову пауза.
– Ні, не одружений. Але в мене є подруга.
– Як її звати?
– Елен. Елен Офер.
Те ім’я Фрер теж попросив продиктувати по літерах, а потім почав ставити запитання зі швидкістю кулемета.
– Ким вона працює?
– У мерії.
– У сільській мерії? Чи в мерії Оданжа?
Мішелль затулив обличчя долонею. Рука його тряслася.
– Я не… я більше нічого не знаю.
Фрер вирішив урвати сеанс. Наступний буде завтра. Треба обережно ставитися до динаміки пам’яті, що прокладає собі шлях до світла.
Він промовив декілька слів, виводячи пацієнта зі стану гіпнотичного сну, і відтулив штори. Його засліпило яскраве світло. Ліве око вмить відгукнулося на нього гострим болем. Від імли і сліду не було. Над Бордо сяяло зимове сонце. Біле, холодне, мов снігова грудомаха. Фрер подумав, що це добра прикмета для роботи з пацієнтом-забудьком.
– Як ти почуваєшся?
Ковбой і не поворухнувся. На ньому була полотняна куртка такого ж кольору, як і штани, все те йому видали в лікарні. Чи то піжама, чи то в’язничний однострій. Фрер струснув головою. Він терпіти не міг лікарняного вбрання.
– Добре, – відказав Мішелль.
– Пам’ятаєш, про що ми балакали?
– Невиразно. Я казав щось важливе?
Відповідаючи, психіатр зважував кожне слово. Він уживав звичні для лікарського жаргону вислови, та не уточняв, які саме відомості здобув щойно від пацієнта. Спершу він має перевірити їх. Фрер через стіл дивився Мішеллеві прямо у вічі. Сказавши декілька заспокійливих слів, він запитав, чи не снилося йому чогось.
– Знову бачив той самий сон.
– Із сонцем?
– Еге
