тут за гармидер? – запитав я.
Усі четверо обернулися до мене й узялися кожен на свій лад оповідати, що сталося. Намагаючись перекричати один одного, вони горлали дедалі голосніше.
– Навіщо так кричати? Як мені вас зрозуміти, якщо ви говорите всі разом, як базарні баби? – обурився я.
Домігшись у такий спосіб мовчанки, я звернувся до закривавленого мисливця:
– Друже, тепер скажи мені, звідки в тебе ця рана?
– Маса, звір мене вкусити.
– Звір? Який звір?
– Ет! Маса, я не знати! Він дуже-дуже кусати.
Я оглянув його руку й побачив, що з долоні акуратно вигризено шматочок завбільшки з шилінг. Я надав мисливцеві найпростішу першу допомогу й став розпитувати про тварину, що його вкусила.
– Де цей звір?
– В он той нора, сер, – відповів поранений, указуючи на розколину біля підніжжя великої скелі.
– Ти не знаєш, що це за звір?
– Ні, сер, – відповів він засмучено. – Я його не бачити. Я прийти сюди і бачити нора. Я подумати, що в такий нора бувати звір, то я й засунути туди рука. Тоді цей звір мене вкусити.
– Овва! Цей чоловік не має страху, – сказав я, обертаючись до решти мисливців. – Він не подивився спочатку в нору, а взяв і одразу засунув туди руку. Звір його й укусив.
Мисливці захихотіли. Я обернувся знову до пораненого.
– То ти засунув руку в цю нору? Так, мій друже? Але ж буває, в таких норах живуть змії. Що б ти робив, якби тебе вкусила змія?
– Я не знати, маса, – сказав він і вишкірився.
– Друже, мені не потрібен мертвий мисливець, тож ти більше не роби таких дурниць, зрозумів?
– Я зрозумів, сер.
– Гаразд. Нумо тепер дивитися, що за звір тебе покусав.
Я дістав із мішка смолоскип, припав до землі біля нори й зазирнув туди. У світлі смолоскипа зблиснула пара рубінових оченят, а потім довкола них показався гострий рудуватий писочок. Почулося різке дзявкітливе гарчання, і писок щез у мороці, у глибині нори.
– А! – вигукнув один із мисливців, що почув дзявкіт. – Це лісовий собака. Лісовий собака – дуже-дуже злий звір.
На жаль, «лісовим собакою» на піджині називають найрізноманітніших дрібних ссавців, лише декотрі з яких хоча б далека рідня собакам, тому слова мисливця анітрохи не допомогли мені збагнути, що це була за тварина. Трохи посперечавшись, ми вирішили, що найкращий спосіб змусити звіра показатися – це розкласти перед норою вогнище і жмутками листя нагнати туди диму. Так ми й учинили, спершу розвісивши перед виходом з нори невеличку сітку. Ще перший клуб диму не заповз у щілину між каменями, як звір кулею вискочив із нори, влетів у сітку з такою силою, що зірвав її з кріплень, і покотився разом із нею по схилу у високу траву. Собаки, збуджено й оглушливо гавкаючи, припустили за ним,
