розважливістю і скоро ум’яла все начисто. Після цього вона сиділа тихо, і лише коли помічала когось, то кидалася до ґраток клітки й знову починала сваритися. Зрештою, це стало так дратувати, що мені довелося завісити її клітку спереду шматком мішковини: нехай спершу звикне до людського товариства. Через три дні я почув, як знайомий вереск відлясками йде від дороги, і задовго до того, як показався тутешній мисливець, я вже знав, що мені несуть іще одну карликову мангусту. Це була молода самичка, тому я посадив її до спійманого нами самця. Дарма це я зробив, бо вони одразу ж узялися горланити хором, намагаючись переверещати одне одного, аж доки слухати це не стало так приємно й заспокійливо, як скрип ножа по тарілці, тільки посилений у кілька тисяч разів.
Повернувшись до Бафута після свого першого полювання з «гончаками», я отримав запрошення від фона зайти до нього випити й розповісти про лови. Отож, поївши й перевдягнувшись, я пішов через широке подвір’я до невеличкої вілли фона. Він сидів на веранді, тримаючи пляшку джину й розглядаючи проти світла, скільки там ще лишилося.
– А, мій друже! – зрадів фон. – Ти прийти! Ти мати добре полювання?
– Дуже добре, – відповів я, сідаючи на запропонований мені стілець. – Бафутські мисливці вміють ловити хорошу здобич. Ми спіймали аж три звіра.
– Славно, славно, – сказав фон, налив у чарку джину аж по вінця й простягнув мені. – Ти побути тут зовсім трошки і мати багато-багато звірів. Я сказати всім моїм людям.
– Це добре. Я гадаю, люди Бафуту вміють ловити звірів краще за всіх у Камеруні.
– Правда, правда, – задоволено відгукнувся фон. – Ти казати правду, мій друже.
Ми піднесли наші чарки, цокнулися, широко всміхнулися один до одного й випили до дна. Фон налив знову, а потім послав котрогось зі свого численного почту за новою пляшкою. Коли ми і її майже подужали, то добряче розімліли, і фон, обернувшись до мене, поцікавився:
– Ти любити музика?
– Так, дуже, – щиро зізнався я, адже мені розповідали, що фон має доволі майстерний оркестр.
– Добре, тоді ми слухати музика, – виголосив він і коротко наказав щось одному зі своїх слуг.
Невдовзі на подвір’ї перед верандою з’явився оркестр, який, на мій подив, складався з двох десятків фонових дружин, усіх зовсім голих, якщо не зважати на мізерні пов’язки на стегнах. Дружини були озброєні щонайрізноманітнішими барабанами, від маленьких, завбільшки з каструлю аж до здоровенних і товстопузих, які мусили нести дві людини; там були ще дерев’яні й бамбукові флейти з напрочуд мелодійними голосами і великі дерев’яні коробки, наповнені висушеним кукурудзяним зерном, яке вкрай приємно шерхотало й тріскотіло, коли коробку струшували. Але найдивовижнішим інструментом в оркестрі була дерев’яна дуда завдовжки чотири фути. Її тримали сторчма й дули в неї якось по-особливому, видобуваючи низьке й тремтливе гудіння,
