травою. Я не міг розібрати в ранковому імлистому мареві, що це таке, тож привернув увагу мисливців і мовчки показав пальцем.
– Це той звір, маса, – сказав один із «гончаків».
– Він спуститися на землю, він спуститися, – радісно підхопив інший.
– А то що таке? – прошепотів я, бо ж ніяк не міг второпати, якою частиною тіла білки є той дивний, схожий на м’яч, предмет.
– То хвіст, сер, – пояснив мисливець, а потім, щоб остаточно розвіяти мої сумніви, додав: – Він у білка ззаду рости.
Усі фокуси, коли їх пояснити, стають очевидними. Отож я чітко бачив, що смугастий чорно-білий предмет – це таки білчин хвіст, і не міг зрозуміти, з якого це дива мені приверзлося, ніби він скидається на м’яч. Незабаром до першого хвоста приєдналися інші, і коли туман піднявся й розвіявся, ми побачили білок, що стрибали від лісу на луку.
Їх було восьмеро – чималенькі, доволі огрядні, головаті тваринки. Однак найбільшою і найприкметнішою частиною їхнього тіла був хвіст. Білки обережно перестрибували з купини на купину, зупинялися, присідали на задні лапки й сторожко нюшили носом у тому напрямку, куди рухалися. Потім знову опускалися на всі чотири лапи і стрибали ще кілька футів, вимахуючи своїми хвостами. Часом вони припадали до землі й на кілька секунд завмирали, акуратно поклавши хвости на спинки так, що пухнасті китиці звішувалися перед білчиними писочками, майже зовсім затуляючи їх. Ті тваринки, що були вже на луці, мовчали, але з дерев позаду нас усе ще долинало поодиноке підозріливе «чак-чак» – це озивалися білки, які ще не осмілювалися спуститися вниз. Я вирішив, що вісьмох цілком вистачить для ловів – і подав знак мисливцям. Ми підвелися з нашої схованки й розтяглися лавою між деревами; мисливці стали, чекаючи сигналу до наступу.
Білки вже відійшли від лісу на півтори сотні ярдів, і я вирішив, що цього задосить. Я махнув рукою, і ми виступили у високу траву з-під дерев, за якими нас не було видно. Білки, що лишилися в лісі, голосно зацокотіли, попереджаючи про небезпеку, а ті, що були вже на луці, посідали на задні лапки, щоб дізнатися, в чому річ. Вони помітили нас і нараз усі наче закам’яніли; потім, коли ми почали повільно підходити, вони схопилися й пострибали в траву, все далі й далі від дерев. Я думаю, що білки не зрозуміли до пуття, що ми таке, адже наближалися ми дуже повільно, намагаючись не робити зайвих рухів. Білки відчували в нас небезпеку, але не були певні; вони пробігали кілька ярдів, а потім зупинялися й сідали, щоб добре нас роздивитися, і напружено нюшили повітря. Ось тут і була найскладніша частина нашого плану: білки ще не ввійшли в півколо сіток, і якби вони збочили ліворуч чи праворуч, то втекли б від нас завиграшки. Ми насувалися на них обережно; було тихо, лише трава шурхотіла під ногами та з лісу за нашими спинами ледь чутно долинало відчайдушне «чак-чак».
Аж тут раптом одна білка, метикуватіша за інших, збагнула, що відбувається. Вона не могла побачити сіток попереду, бо ті були
