між собою місцевості, і ці два полювання закарбувалися в моїй пам’яті яскравіше над усі інші ловецькі пригоди на гірських луках Камеруну.
Спершу ми вирушили за білкою. Це полювання головним чином було визначне тим, що єдиний раз я мав змогу спланувати все заздалегідь і виконати все успішно без усяких непередбачуваних перешкод, що виникають в останню хвилину. Білка Стейнджера доволі поширена в Камеруні, однак раніше я полював за нею в лісових нетрищах у басейні ріки довкола Мамфе. У такій місцевості ця білка майже весь час проводить на вершечках найвищих дерев (харчуючись різноманітними плодами, якими рясніють дерева на цих сонячних висотах) і на землю спускається вкрай рідко. Спіймати її за таких умов майже неможливо. Однак пізніше я дізнався, що на луках білки Стейнджера частенько відвідують невеличкі ліски вздовж берегів річок і досить багато часу проводять на землі, шукаючи поживу серед трави. Через це я подумав, що зловити тут її буде легше. Коли я показав зображення білки «гончакам Бафуту», вони одразу ж упізнали її і взялися гучноголосо запевняти мене, що знають, де її шукати. Розпитавши, що їм досить добре відомі звички цієї тварини, адже полювали вони на неї не раз.
Білки начебто мешкають у невеличких клаптиках гірського лісу, але рано-вранці або ж увечері спускаються з дерев і зважуються податися на луки в пошуках поживи. Тоді, як сказали «гончаки», і треба їх ловити.
– А що, – запитав я, – цей звір робить уночі?
– Ох, маса, вночі його не зловити, – відповіли мені. – Він, цей звір, спати на високий дерево, ніхто туди не залізти. Але ввечері або рано-рано вранці можна його зловити.
– Гаразд, – відказав я. – Підемо його ловити рано-рано вранці.
Ми вирушили з Бафута о першій ночі і після довгого, виснажливого переходу через пагорби, долини й луки прийшли на місце ловлі за годину до світанку. Це було невелике плато, що лежало на крутому схилі гори на півдорозі до її вершини. Місцевість була відносно рівна, її перетинав дзюркотливий струмок, широкий і мілкий. Його береги поросли вузькими смугами густого лісу. Ми присіли із завітряного боку великої скелі, вдивляючись у нічний морок і витираючи росу з облич. Розглянувшись, стали планувати свої дії. Вирішено було поставити у високій траві дві-три сітки, ярдів за п’ятсот від краю ліска. Це ми мали зробити негайно, доки не розвиднілось, інакше білки зможуть нас помітити.
Ставити сіті в траві по пояс, коли вона вся мокра від роси, – не надто приємна розвага, тож ми дуже зраділи, коли нарешті закріпили останню сітку. Тоді ми обережно підібралися до лісу і причаїлися за високим чагарником. Там ми присіли навпочіпки, намагаючись не цокотіти зубами. Ми не могли ні курити, ні розмовляти, ні рухатися, лишалося тільки спостерігати, як на сході блідне небо, немовби нічна темрява по краплинах витікала з нього. Ось воно стало блідо-сірим, опаловим, потім зашарілося рожевим рум’янцем, а потім, коли над обрієм зійшло сонце, раптово заграло сліпучою блакиттю, яскравою, наче пір’я у птаха-рибалочки. У цьому чистому й ніжному світлі ми побачили гори, запнуті туманом, що слався аж при землі; коли сонце підбилося вище,
