відноги гори, і коли нарешті обійшли її, перед нами розіслалася долина, тиха й відлюдна, сповнена іскристого сонячного проміння, яке осявало по обидва її боки похмурі кручі, що видавалися двома довгими пожмаканими завісами з каменю, розфарбованими рожевими й сірими барвами, помережаними золотавим сяйвом і м’якими блакитними тінями. Біля підніжжя круч назбиралися наслідки численних зсувів і обвалів – безладні купи кам’яних брил усяких форм і розмірів: одні розкотилися по вигинистому ложу долини, інші згромадились у височенні конуси, що, здавалося, ось-ось розваляться. Скелі і все довкола них було вкрито хвилястим зеленим килимом із низькорослих кущів, буйнотрав’я, дерев, схожих на згорблених лукавих відьом, маленьких орхідей, високих лілей і густого плетива берізки, що цвіла жовтими, кремовими й рожевими квітами. У скелях таємниче зяяли темні отвори низки печер, одні – лише вузькі розколини, інші ж – завбільшки з браму кафедрального собору. Посередині долини біг дзюркотливий струмочок, він грайливо вертівся поміж камінням і нетерпляче перестрибував торочкуватими водоспадами з одного виступу на інший, кваплячись униз.
Ми зупинилися в придолинку, щоб відпочити й перекурити, а я оглянув через свій польовий бінокль скелі попереду, чи нема там якої живності. Але долина видавалася мертвою і пустельною; чути було тільки, як чваньковито й доволі кумедно жебонить крихітний струмок та як вітер колише траву, потайки щось їй нашіптуючи. Ген у височині з’явився невеличкий яструб, на мить завмер у ніжній блакиті неба й зник з очей за зубчастим вершечком скелі. Джейкоб стояв і позирав на долину з кислим і понурим виразом на своєму пухлявому обличчі.
– Що таке, Джейкобе? – з невинним виглядом запитав я. – Ти помітив звіра?
– Ні, сер, – відказав він і втупив сердитий погляд у землю.
– Тобі не подобається це місце?
– Ні, сер, не подобається.
– Чому ж?
– Це поганий місце, сер.
– Чому погане?
– Ет! Буває, в такий місце злий дух тебе зачаклувати, маса.
Я озирнувся на «гончаків Бафуту», які лежали в траві.
– Ви бачили тут злих духів? – запитав я їх.
– Ні, сер, ніколи не бачили, – хором озвалися ті.
– Ось бачиш, – мовив я до Джейкоба. – Тут немає ніяких злих духів і ніхто тебе не зачаклує, тож нема чого боятися, зрозумів?
– Зрозумів, сер, – відповів Джейкоб, анітрохи не переконаний.
– А якщо ти зловиш мені звіра, я тобі добре заплачу, – додав я.
Джейкоб помітно пожвавішав.
– Маса заплатити мені так само, як мисливцям? – запитав він із надією.
– Авжеж.
Кухар зітхнув і замислено почухав собі живіт.
– Ти все ще гадаєш, що тут можуть бути злі духи?
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте
