зітхнув він мрійливо. – Ми готувати його з ямсом…
Фон змовк і, напевно пригадуючи страву з дамана, облизав губи.
Мисливець пильно подивився на мене й переступив з ноги на ногу – він вочевидь хотів щось сказати.
– Я слухаю, – сказав я йому.
– Маса хотіти йти в той місце, про який казати фон?
– Так, підемо завтра вранці.
– Щоб ловити цей звір, треба багато-багато люди, маса. Цей звір бігати швидко-швидко.
– Гаразд. Іди скажи всім моїм хлопцям, що завтра вирушаємо на лови.
– Так, сер.
Він стояв і далі тупцявся на місці.
– Що таке?
– Маса ще мене хотіти?
– Ні, друже. Повертайся на кухню й допивай своє вино.
– Дякую, сер, – відказав він, задоволено вишкірився і зник у сутині веранди.
Невдовзі фон підвівся, щоб іти, і я провів його аж до дороги. Коли ми спинилися на краю його подвір’я, він обернувся й усміхнувся до мене з висоти свого зросту.
– Я старий чоловік, – сказав він. – Я дуже-дуже втомлюватися. Якби я не бути старий, я б піти завтра з тобою на полювання.
– Ти кажеш неправду, мій друже. Ти не старий. Ти маєш багато сили. Багато-багато більше, ніж у всіх твоїх найкращих мисливців.
Фон усміхнувся, а потім зітхнув.
– Ні, мій друже, це ти кажеш неправда. Мій час пройти. Я дуже втомлюватися. Я мати багато жінок, я від них дуже втомлюватися. Я мати справи з один чоловік, з інший чоловік, я від цього дуже втомлюватися. Бафут – великий місце, багато чоловік. Коли багато чоловік – багато справ.
– Це так, я знаю, у тебе багато роботи.
– Правда, – погодився він, а тоді додав, пустотливо блиснувши очима: – Буває, я мати справа з голова адміністрації, від цього я втомлюватися найбільше.
Він потис мені руку й, підсміюючись, пішов через широке подвір’я до себе.
Наступного ранку ми вирушили ловити дамана: я, четверо «гончаків» і п’ятеро моїх робітників. Перші дві-три милі ми йшли через оброблювані поля й невеличкі ферми. Положисті схили були скопані, і родючий червонозем зблискував під променями ранкового сонця. Подекуди поля були вже засаджені і на них дозрів урожай: пір’ясті кущі касави, ряди кукурудзи із золотистими качанами, біляві китиці яких майоріли на вітрі своєю шовковистою волосінню. На інших полях жінки, роздягнені по пояс, працювали широкими мотиками на коротких держалнах. Декотрі з них мали прив’язаних до спини крихітних немовлят, хоча, здається, зовсім не помічали цього тягаря, як горбань не помічає свого горба. Старші переважно курили довгі чорні люльки, і коли нахилялися, густий сіруватий дим оповивав їхні обличчя. Тяжка робота – мотичити землю – випала здебільшого молодим. Їхні гнучкі, блискучі від поту тіла розмірено рухалися під сонцем, коли жінки здіймали високо над головами свої тяжкі й незграбні знаряддя праці й зі всього розмаху всаджували їх у землю. Щоразу, як мотика вгризалася в червонозем, жінки голосно ухкали з надсади.
Коли ми йшли через поля, жінки своїми різкими голосами
