доки вони не отямляться від приниження полону. Щойно їх лишили самих, білки наважилися вийти з темноти своїх спалень, поглинули приготовані для них соковиті фрукти, перекинули свої коритця з водою, спробували прогризти бляшану оббивку кліток, а коли переконалися, що їм це не до снаги, повернулися до своїх кімнаток і заснули. Зблизька вони виявилися доволі гарними тваринками з блідо-жовтими животиками й щоками, червонувато-коричневими спинками й великими смугастими хвостами. Враження трохи псували їхні голови, великі й чимось схожі на кобилячі, з крихітними прищуленими вухами й вишкіреними зубами.
Я десь читав, що ці білки вилазять рано-вранці на верхівки дерев і розтинають повітря напрочуд сильними й дивними криками: низьким гримотливим гудінням, схожим на прикінцеві звуки удару в гігантський ґонґ. Мені цікаво було почути це, але я гадав, що навряд чи білки так кричатимуть у неволі. Утім, наступного ж ранку приблизно о пів на шосту мене розбудив дивний звук. Усі спіймані звірі були на веранді за моїм вікном; я сів у ліжку і вирішив, що звук доноситься від котроїсь із кліток, але не міг збагнути, від котрої саме. Я накинув на себе халат і виволікся надвір. Там, у тьмяному ранковому світлі, напівсонний і змерзлий, я чекав, чи дивний звук не повториться. За кілька хвилин я знову почув його, і стало зрозуміло, що він іде від кліток із білками. Звук цей украй складно описати: спочатку він скидався на стогін, а потім, коли набирав силу, починав бриніти й вібрувати так, як бринять телеграфні дроти. Звук коливався, втрачав чіткість, наче стихав ґонґ, якого ледь-ледь торкнулися, потім різко посилювався знову і знову завмирав. Білки вочевидь доволі недбало поставилися до свого співу, у лісі вони б доклали більше зусиль, і там, линучи над сповитим в імлу гіллям дерев, він мав би звучати по-справжньому чарівно й таємниче.
Того вечора, як зазвичай, прийшов фон, щоб довідатися про мої успіхи на ловах і подарувати калебас свіжого пальмового вина. Страшенно гордий, я показав йому білок і докладно описав, як ми їх ловили. Фон зацікавився й захотів дізнатися, де саме ми полювали, а що я не знав до пуття місцевості, то довелося кликати одного з мисливців, який саме весело теревенив на кухні, щоб той пояснив фонові. Мисливець прийшов і, ставши перед фоном, відповідав на його запитання крізь складені пригорщею долоні. Пояснювати довелося довго, адже там, де ми полювали, не було жодних поселень, і мисливець мусив описувати наш шлях, посилаючись хіба що на такі прикмети, як форма скель, дерева, незвичні обриси пагорбів. Нарешті фон жваво закивав, а тоді сів і на кілька хвилин поринув у роздуми. Потім він швидко заговорив до мисливця, широко розмахуючи своїми довгими руками, а той кивав у відповідь і кланявся. Нарешті фон, доброзичливо всміхаючись, обернувся до мене й безтурботно, майже неуважно, простягнув мені свій порожній келих.
– Я наказати цьому чоловікові, – пояснив він, начебто байдужим оком спостерігаючи, як я наповнюю його келих, – щоб він відвести тебе в один особливий
