залишення Лівобережжя і Києва. Причиною конфлікту Зеленого з Директорією була амбітність отамана та нерозуміння командуванням армії УНР психології повстанських військ. Спочатку Д. Терпило образився, що його частину не допустили до параду в Києві після встановлення там влади Директорії, хоча він брав активну участь у здобутті столиці. Потім він отримав наказ вирушити зі своєю дивізією на Галичину, та ще й напередодні Різдвяних свят. Зелений виконав наказ, але його бійці відмовилися воювати на польському фронті та повернулися на Київщину. Тепер уже діями Зеленого були незадоволені у Штабі Дієвої армії УНР. У відповідь отаман захопив частину арсеналу армії УНР. Проти нього було вислано частину січових стрільців, а Головний Отаман видав наказ про розформування дивізій Зеленого і Данченка. Зелений перестав визнавати Директорію та почав шукати зв’язків із більшовиками.
Результатом конфлікту стало скорочення та послаблення військ УНР на Київському напрямку. Демарш Зеленого спричинив деморалізацію в армії та змусив знімати частини з фронту для приборкання Дніпровської дивізії, чим було полегшено умови наступу більшовиків на столицю. Згодом Зелений у всьому звинувачував Є. Коновальця, «бо той все наплутав і набрехав, а через нього й незгода була»[163].
Зелений (Данило Терпило) – отаман Дніпровської дивізії (у центрі). 1919 р.
Отаман Хіменко, який разом із запасними військами перебував у районі Золотоноші, Черкас і Корсуня, 24 січня 1919 р. підняв повстання проти Директорії, чим також посприяв втраті столиці. Військові частини Київського гарнізону 12 січня 1919 р. було виділено для боротьби з Ударним корпусом отамана О. Палієнка, який оголосив себе господарем Житомира, відмовився вирушати на фронт і вчинив у місті єврейський погром. На Поділлі проти УНР виступив Чорноморський кіш під проводом Пелещука. На Волині відмовлялися вирушати на фронт загони О. Козира-Зірки, Й. Біденка та Золотаренка. Вони руйнували тил, проводили реквізиції, заборонені Директорією, чим підривали у населення довіру до армії і створювали підґрунтя для більшовицької агітації й повстань проти влади УНР. Й. Біденко взяв під контроль усі цукроварні на Волині. В армії УНР ходило прислів’я: «Має грошей, як Біденко цукру»[164].
На Південно-Східному фронті ситуація дестабілізувалася через поведінку отамана Григор’єва, який перейшов на бік більшовиків. Через це Директорія втратила контроль над півднем України. Невдовзі Григор’єв власними силами, сформованими за підтримки УНР із українських селян, здобув Миколаїв, Херсон, Одесу, відрізавши Директорію від Чорного моря. До того ж без підтримки опинилися війська, які захищали Січеслав (Катеринослав). Командувач Південно-Східної групи військ А. Гулий-Гуленко у розмові з представником штабу вказав на прояви отаманщини, які спричинили втрату стратегічно важливого міста. У березні 1919 р. заколот проти Директорії підняв отаман О. Волох, який планував разом з усім Запорізьким корпусом перейти на бік більшовиків.
У
Євген Чикаленко. Щоденник (1918–1919). У 2 т. – Т. 2. – К., 2004. – С. 393.
Середа М. Отаман Біденко // Літопис Червоної калини. – 1930. – Ч. 6. – C. 17–20.
