в окремих одиницях»[151].
Для розуміння сутності отаманщини важливо з’ясувати час появи цього терміну. Отже, до грудня 1918 р. поняття «отаманщина» в жодному із джерел різного походження не фіксується, на відміну від звання «отаман». У лютому 1919 р. поняття «отаманщина» («отаманія») вже активно використовується учасниками революційних подій та журналістами.
Дії українських повстанців у лавах Червоної армії, які також конфліктували з військовим керівництвом і вимагали особливих привілеїв та повставали проти влади, позначалися терміном «партизанщина». В. Антонов-Овсєєнко прямо називав В. Боженка «червоним українським отаманом»[152].
Спільні риси українських повстанців (а до цих двох груп більшовики додали ще й махновців) характеризувалися терміном «бáтьківщина». Л. Троцький писав про цілий феномен «українського професійного партизанства», який сформувався під впливом історичних чинників та революційної ситуації в Росії та Україні[153].
Зокрема, на теренах Росії отаманщина поширилася на територіях, де традиційно діяли отаманські формування: Дон, Кубань, Сибір, Поволжя[154]. Але українська отаманщина мала свої особливості. Ніхто не ставить під сумнів час її появи – це антигетьманське повстання, коли за відсутності регулярної армії під впливом історичних традицій (добровільні козацькі загони з виборними ватажками) Директорія мала сформовану повстанську армію, до якої долучилися й окремі регулярні частини на чолі з Є. Коновальцем, П. Болбочаном, В. Оскілком, А. Мельником, В. Тютюнником та деякими іншими командирами, які не були безпосередньо пов’язані з повстанським рухом. До речі, четверо з вищезгаданих (окрім В. Оскілка) стали першими офіційними отаманами УНР.
Кількість осіб, які називали себе отаманами, у лавах армії УНР значно зросла після перемоги над Гетьманатом у грудні 1918 року. По-перше, це були повстанські ватажки, які за традицією називали себе отаманами (повстанські отамани), а по-друге – отамани «офіційні», яких призначала Директорія. Чин отамана дорівнював рангу генерала та полковника. Отамани ще під час повстання були наділені значними повноваженнями Директорією та Головним Отаманом (часом це були різні документи), що за умов військового часу здавалося зрозумілим та закономірним. Твердження, що після перемоги над Гетьманатом отамани «верховодили зверху-донизу» і в Україні сформувалися «два осередки влади»: один уособлювала Директорія, а другий – С. Петлюра, підтверджується історичними джерелами.
Перемога над Гетьманатом було піком успіху українських повстанців у 1918 році. Успіхи повстанців переконали С. Петлюру в тому, що регулярна армія – це справа минулого і тому слід формувати військо з повстанських загонів, а кадрових офіцерів замінити отаманами, «які краще розуміють душу козака, ніж регулярники»[155].
На створення повстанських загонів виділялися значні кошти. Я. Тинченку вдалося знайти документ, який свідчить про цілий
Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: у 8 т. (Т. 2, Т. 6). – Торонто, 1968. – Т. 2. – С. 76.
Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне: в 3 т. – т. 3. – М.—Л., 1932–1933. – С. 158.
Гражданская война на Украине, 1918–1920. Сб. докум. и матер.: у 3 т., 4 кн. / [под ред. Н. И. Супруненко]. – К., 1967. – Т. 2. – С. 538–541.
Атаманщина и партизанщина в гражданской войне: идеология, военные кадры, участие: сб. ст. и матер./ Под ред. А. В. Посадского. – М., 2015. – 856 с.
Петлюра С. Статті. Листи. Документи. У 4 т. – Н.-Й., 1979. – Т. 2. – С. 514–521.
