у якому, за їхніми відомостями, перебував гетьман П. Скоропадський. Захопити «ясновельможного» – це як виграти головний приз. Здавалось, варто було ризикнути. Попри очікування пригода завершилась невдачею. Виявилось, що маєток мав добру систему оборони. Панський будинок оточувала висока стіна. Нападники здолали огорожу, однак захопити будинок так і не змогли. Офіцер, якого партизани помилково вважали Скоропадським, особисто стріляв у них із кулемета. Бій із охороною маєтку тривав три години. Кількох нападників було вбито. Отримавши повідомлення про наближення німецького підрозділу, партизани відступили[131].
Повстання і партизанські рейди супроводжувались численними жертвами. Так, у червні 1918 р. на теренах Єлисаветградського повіту загинули 150 великих землевласників[132].
Повстанці нерідко катували своїх жертв. Відомі випадки єврейських погромів[133].
Таким чином, основний склад повстанських загонів утворювали переважно активісти і переконані прихильники опозиційних до уряду Української Держави політичних сил, а також представники маргінальних спільнот – люди, яким нічого було втрачати, або такі, що були здатні все кинути заради помсти, грошей, слави чи в пошуках пригод. Таких людей було відносно небагато. У більшості партизанських груп нараховувалося кількадесят осіб або й того менше – відомо про групи чисельністю 7—10 осіб[134].
Чисельність найбільшого в австро-угорській зоні дислокації протиурядового збройного формування – загону Махна – на початку листопада 1918 р. становила близько тисячі бійців[135].
Чисельність повстанців була значно більшою. Повстання з центром у селі Каніж здійснили близько 700 осіб[136].
Кукавське повстання розпочалося 14 серпня 1918 р. за участі приблизно 200 осіб (загальна кількість учасників, можливо, дорівнювала 10 тис. осіб[137]). Найбільшим було Звенигородське повстання: за різними оцінками, у ньому брали участь від 6 до 40 тисяч осіб[138].
За приблизними підрахунками, загальна кількість повстанців і партизанів в Україні наприкінці літа 1918 р. сягала 80 тисяч осіб[139].
Навряд чи ватажків повстанських загонів 1918 р. можна розглядати як виразників і захисників інтересів селянства, хоча самі себе вони зображали саме такими. Прагнучи повалити уряд і отримати владу, керівники підпілля використовували антиурядові настрої сільського населення. Частина селян розглядала повстанців як знаряддя послаблення або усунення режиму, яким була невдоволена, і надавала їм підтримку. Партизани мали в селах відданих прихильників і «співчуваючих». У певних місцевостях повстанців, можливо, підтримувала більшість селян.
Але водночас багато селян ставилися до діяльності антиурядових загонів без прихильності або й вороже. Часто сила повстанців трималась не стільки на симпатіях населення, скільки на
ДАДО. – Ф. 125. – Оп. 5. – Спр. 57. – Арк. 10.
Глядковская А. И. Партизанское движение на Юге Украины (Херсонщине) против австро-немецких оккупантов в 1918 г.// Наукові записки Львівського державного університету ім. Івана Франка. – Львів, 1955. – Т. 36. – Серія історична. – Вип. 6. – С. 25.
Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине. 1918–1919 годы. Очерк о большевизмах, нацонал-социализмах и крестьянских движениях. – М., 1997. – С. 72.
Захарченко П. П. Селянська війна в Україні: рік 1918. – К., 1997. – С. 107.
Малиновский Б. В. Донесение екатеринославского губернского старосты о действиях отряда Н. Махно (ноябрь 1918 г.) // Вопросы германской истории. – Днепропетровск, 2011. – С. 137, 138.
Бондаренко В. Г. Історія новітніх запорожців: вільнокозацький рух на Півдні України (1917–1918 рр.). – Запоріжжя, 2010. – С. 153.
Гуменюк К. С. Боротьба трудящих Поділля з австро-німецькими окупантами в 1918 р. // Боротьба за владу Рад на Україні. – К., 1977. – С. 147.
ЦДІАЛ. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 1198. – Арк. 16; Хмель И. В. Борьба трудящегося крестьянства Украины против внутренней контрреволюции и оккупационного режима в 1918 г. // Годы борьбы и побед. – К., 1983. – С. 77.
Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999. – С. 540;Тичина В. Є. Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контрреволюції на Україні у 1918 році. – Харків, 1969. – С. 105.
