родини, він іще в юнацькі роки покинув сільську працю (оскільки «попал в компанию экспроприаторов, носивших модную тогда кличку анархистов»[122]), однак після тюремного ув’язнення у 1917 р. повернувся до рідного Гуляйполя, обравши його осередком своєї політичної діяльності.
Політичному функціонеру без певної приналежності до українського селянства було непросто налагодити з ним взаємодію. Більшовики, активні в русифікованих містах, у селах стикалися з труднощами через переважання у своїх рядах росіян і євреїв та брак українців. Член більшовицького осередку у Звенигородці Г. Герасун наголошував у спогадах, що спроби міської партійної організації поширити вплив на села зазнали невдачі саме через недовіру селян до агітаторів-неукраїнців[123].
Іще одну частину керівників і рядових учасників антиурядового руху становили люди, які не належали до певної політичної організації, але поділяли її гасла. Наприклад, повстання у Кукавці (серпень 1918 р.) очолив мешканець села Серби Могилівського повіту Пастухов, який був пов’язаний з українськими есерами Могильова-Подільського й напередодні виступу, за даними слідчих органів, їздив «за инструкциями в Одессу»[124].
Партизанський загін Городнянського повіту Чернігівської губернії
До політичних активістів у складі повстанських загонів приєднувались особи, які походили з селянського середовища, але певний час перебували поза ним і не змогли інтегруватись у нього знову, зокрема фронтовики Першої світової війни. Також до партизан долучались люди, які втратили оселі через репресії карателів. У липні 1918 р. німецьке командування заборонило військам палити села під час екзекуцій, оскільки це лише створювало безхатченків, яким більше нічого було втрачати і які поповнювали партизанські загони[125].
Ще одна складова повстанських загонів – це представники селянства, але не загалу, зануреного у турботи про сім’ї і господарства, а особливих груп у сільських громадах. Серед них переважали «особи без зобов’язань» – без родин, без постійного заняття, без статків: неодружена молодь, біднота, маргінали. Саме такий склад цих загонів фіксували урядовці Української Держави. Наприклад, у Сквирському повіті в серпні 1918 р., за даними прокуратури, «масса мятежников главным образом состояла из местного населения, преимущественно из молодежи и бывших солдат»[126].
Полтавське губернське керівництво доповідало у міністерство внутрішніх справ Української Держави: «Банды, прибывающие в Переяславский уезд, состоят из разного сброда, уголовных преступников и разных солдат, кроме того, к ним присоединяются некоторые жители сел, через которые продвигаются эти банды»[127].
4 липня 1918 р. прокурор Єлисаветградського окружного суду стосовно складу незаконного угрупування, що тероризувало Єлисаветградський повіт, повідомляв: «Из людей, потерявших всякое
Сухогорская Н. Гуляй-Поле в 1918 году // Нестор Иванович Махно. Воспоминания, материалы и документы. – К., 1991. – С. 41.
Карпенко Г. Селянські рухи на Київщині за часів гетьманщини // Літопис революції. – 1928. – № 3. – С. 71.
Гражданская война на Украине 1918–1920. – К., 1967. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 323.
Militarismus gegen Sowjetmacht 1917 bis 1919. Das Fiasko der ersten antisowjetischen Agression des deutschen Militarismus. – Berlin, 1967. – S. 240.
Гражданская война на Украине 1918–1920. – К., 1967. – Т. 1. – Кн. 1. – C. 305.
ЦДАВО України. – Ф. 1216. – Оп. 1. – Спр. 98. – Арк. 174.
