великих землевласників проти дрібних: на прохання поміщиків, оминаючи примирні комісії, стягували з селян компенсацію за зруйновані маєтки. Зазвичай це був іще один прояв корупції – частина сплачених селянами грошей ішла до кишені посадовця, який здійснював стягнення[94].
Велику підтримку австро-угорські і німецькі військові надавали німцям-колоністам. У їхніх селах офіцери організовували загони самооборони, проводили навчання, роздавали зброю. Відновлюючи свої майнові права, колоністи за допомогою військ Центральних держав карали учасників погромів[95].
Підрозділи з українців-галичан у складі австро-угорського контингенту в Україні, навпаки, часто-густо боронили інтереси селян.
Оркестр Українських січових стрільців виступає перед селянами поблизу Миколаєва, 1918 р.
Невдоволення з боку власників великих господарств і уряду Української Держави викликала діяльність Українських січових стрільців та їх командира ерцгерцога Вільгельма, родича австрійського імператора. За згодою ерцгерцога, який претендував на український престол і був зацікавлений у прихильності українського селянства, стрільці не лише відмовлялись від участі у каральних заходах у селах, а й перешкоджали у цьому іншим австро-угорським частинам[96].
У спогадах Вільгельм стверджував, що попри наказ вищого командування відмовився брати участь у придушенні повстання в Звенигородському повіті[97].
Ерцгерцог навіть відверто виявляв симпатії до повстанців, зокрема до Н. Махна. Начебто якось на зауваження, що Махно, власне, є бандитом, Вільгельм відповів: хіба мої предки, засновники австрійського імператорського роду, були не такими самими?[98]
Через утиски і зловживання у суспільстві уявлення про «німця» і про гетьманського посадовця з’єднувались в образ кривдника та пригноблювача. Уникаючи спільної відповідальності, кожна зі сторін прагнула відмежуватись від ексцесів, скоєних іншою, а також від звірств, які чинили в селах приватні каральні загони. Приміром, 30 липня 1918 р. у листі до подільського губернського старости ольгопільський повітовий староста запевняв у своїй цілковитій непричетності до карального екстремізму, від якого страждало населення повіту: «Карательных отрядов по уезду я не посылал, контрибуции на села не накладывал, и подобные действия в мою программу управления уездом никогда не входили. Австрийские войска самостоятельно, без моего не только согласия, но и без ведома, время от времени посещают деревни с целью их разоружения, причем применяют артиллерийскую стрельбу, от которой происходят пожары с человеческими жертвами, и налагают контрибуции, размеры коей доходять до 60 тыс. рублей»[99].
Кожен із двох центрів влади (гетьманська адміністрація й іноземне командування) дорікав іншому з приводу його вад і докладав зусиль, щоб позбутись власних. Зокрема,
Штерн С. В огне гражданской войны. Воспоминания, впечатления, мысли. – Париж, 1922. – C. 26.
Живи и помни… История меннонитских колоний Екатеринославщины / С. И. Бобылева и др. – Днепропетровск, 2006. – С. 41.
Україна між самовизначенням та окупацією: 1917–1922 роки / В. Дорнік та ін. – К., 2015. – С. 309–312; Думін О. Історія Легіону Українських Січових Стрільців, 1914–1918 // Дзвін. – 1992. – № 9—10. – С. 122.
Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІАЛ). – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 1198. – Арк. 16.
Донцов Д. Рік 1918, Київ. – К., 2002. – С. 44.
ЦДАВО України. – Ф. 1793. – Оп. 1. – Спр. 153. – Арк. 143.
