вільних козаків у повстанських рухах була загалом слабкою і спорадичною, ув’язнення загрожувало практично всім, хто у 1917 – на початку 1918 рр. став ініціатором заснування вільнокозачих товариств. У списку з 57 осіб, направленому до відома губернського старости, провина колишніх отаманів формулювалася лаконічно і промовисто: «участь у справі організації Вільного козацтва»[67].
Наприкінці 1918 р. і надалі згадки про «Вільне козацтво» ще подекуди трапляються в назвах окремих самооборонних та повстанських підрозділів. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 р. були спроби формування нових загонів під назвою «Вільне козацтво» або з «козацькими» атрибутами. Проте мережі своєрідних воєнізованих «козацьких» товариств зразка 1917 р. вже не було.
Щоправда, запорізький історик В. Бондаренко стверджує, що вільнокозацький рух існував і надалі, у часи Директорії УНР, а потім в еміграції, аж до 1993 р., пройшовши у своєму розвитку кілька етапів: Вільне козацтво у 1919–1923 рр., міжвоєнний період в історії Вільного козацтва, Вільне козацтво в роки Другої світової війни, Вільне козацтво у другій половині ХХ століття. Навряд чи такі твердження можна вважати переконливими і достатньо обґрунтованими. Намагання будь-які «козацькі» за змістом, формою чи забарвленням організації та товариства українських емігрантів трактувати як пряме продовження вільнокозацького руху 1917–1918 рр. – штучні і непереконливі. Особливий подив викликає розділ «Вільнокозацький рух у роки Другої світової війни (1939–1945 рр.)», де В. Бондаренко, зокрема, пише про «український вільнокозацький рух на окупованих територіях в 1941–1944 рр.», «формування колабораціоністських вільнокозацьких частин» на Поділлі, велике формування «ВК (тобто вільного козацтва. – В. Л.) у складі вермахту» тощо. Здивування викликає і розділ «Вільнокозацький рух в Україні у 1919–1923 рр.», де, зокрема, йдеться про участь вільного козацтва у повстансько-партизанському русі. У відповідному підрозділі не наводиться жодного доказу існування цілісного, більш-менш масового явища, яке можна було б визначити як рух (!), організаційні осередки якого були б якось пов’язані з вільнокозачими товариствами 1917–1918 років. Автор, зокрема, аналізує діяльність окремих українських діячів, які мали стосунок до діяльності Вільного козацтва у 1917–1918 роках. Вільнокозацьким отаманом В. Бондаренко чомусь називає і Д. Терпила (отаман Зелений), не наводячи підтверджень участі останнього у діяльності Вільного козацтва 1917–1918 років. Судячи з усього, будь-які «козацькі» за назвою, формою чи якимись особливостями парамілітарні формування В. Бондаренко вважає «вільнокозацькими»[68].
Варто нагадати, що Вільне козацтво засновувалось у 1917 р. як легальна і лояльна до влади воєнізована громадська організація з двоїстими функціями: охорони порядку та культурно-просвітницької діяльності. Утворення чисельних товариств Вільного козацтва восени 1917 р. було зумовлене загостренням суспільно-політичної кризи та підтримкою української влади, яка дуже сподівалася на оригінальну «козацьку» організацію. В умовах «війни
ЦДАВО України. – Ф. 2586. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 1.
Бондаренко В. Г. Український вільнокозацький рух в Україні та на еміграції (1919–1993 рр.): монографія. – Запоріжжя, 2016. – 600 с.
