чисельність Вільного козацтва, яке протягом перших тижнів українсько-німецького контрнаступу воювало на боці Центральної Ради, була не меншою ніж 30 тис. осіб[51].
Проте Вільне козацтво помітно активізувалося саме після звісток про те, що в Україну йде потужна військова сила, справжня, добре організована і дисциплінована армія. Саме німці та австрійці, а не більшовицькі загони особливо занепокоїли селян. Вчорашні вороги раптом стали союзниками і, чи не єдині на той час, могли встановити порядок на селі і відновити вплив державної влади, на яку вже звикли не зважати. Як воно буде далі в стосунках з союзниками – не розуміли, але продемонструвати першість у звільненні міст та цілих повітів було незайвим.
Проте, як свідчать джерела, восени – взимку 1917–1918 рр. Вільне козацтво спричиняло чимало конфліктів: самочинне захоплення влади на місцях, відмова виконувати накази повітових комісарів та рішення земських управ, самоуправство, перевищення повноважень, самосуди, участь в антисемітських акціях[52].
…Усе це дезорганізовувало суспільне життя і посилювало анархію та хаос. Здавалося б, це дисонує з уже згадуваною підтримкою Центральної Ради, про яку постійно писали в ухвалах і в листах до УГВК товариства Вільного козацтва. Переконливе пояснення дає В. Лозовий: під час революції на селі почав формуватися новий тип політичної культури, «своєрідний симбіоз модерно-політичних та архаїчно-політичних цінностей… З одного боку, селяни бажали, щоб держава втілила земельну реформу в формі соціалізації, а з іншого – намагалися позбутися її впливу – не сплачувати податки, не виконувати повинностей, не допускати на село правоохоронні структури. Відтак на своїх з’їздах селяни підтримували ідею створення автономної, а пізніше і самостійної України у формі Української Народної Республіки, з якою пов’язувалась реалізація аграрних перетворень, а на низовому рівні – ігнорували державні інституції та їх розпорядження[53](курсив наш – В. Л.)».
Саме підмічений В. Лозовим «симбіоз цінностей» є ключем до розуміння суперечливих тенденцій усього селянського повстанського руху 1917–1921 рр.: мінливість, невиразність та суперечливість політичних орієнтацій, локальність дій, слабкий рівень організації, усобиці отаманів, люта ненависть і середньовічна жорстокість у ставленні до тих, хто уособлював владу і «нетрудові» верстви (бюрократія, буржуазія, євреї, інтелігенція). Тобто Вільне козацтво стало «зародком» масового повстанського руху, але не лише як більш-менш злагоджені воєнізовані підрозділи з певним бойовим досвідом, а й як прообраз отаманщини.
5 квітня 1918 р. з’явився наказ міністра військових справ УНР О. Жуковського під своєрідною назвою «Про висловлення подяки Вільному козацтву». Після визнання заслуг вільного козацтва у захисті української державності у наказі констатувалося, що козаки мають «перейти до своєї звичайної праці». Тобто м’яко і завуальовано оголошувався розпуск анархо-демократичних воєнізованих загонів[54].
Гарчева Л. Збройні сили Центральної Ради у лютому – квітні 1918 року // Військо України. – 1993. – № 8. – С. 107.
Лободаєв В. М. Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 143–149; Відродження. – 1918. – Ч. 19. – 18 (5) квітня.
Лозовий В. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні: ставлення селянства до влади в добу Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 р.). Монографія. – Кам’янець-Подільський, 2008. – С. 387.
Вісник Ради Народних Міністрів Української Народної Республіки. – 1918. – 27 квітня.
