«справедливість» особливо схвально сприймало більшовицький заклик «Грабуй награбоване!». Обрані на сільському сході або й самопроголошені селяни-козаки, до того ж переважно молодь, навряд чи могли висловлювати думку, яка відрізнялася б від «загальнонародної» позиції сільського натовпу. Тому сільські загони Вільного козацтва часто були не в змозі протистояти погромам, які чинили їхні односельці. І це в тому разі, коли вони намагалися зупиняти погроми, а не самі брали в них участь! Для розуміння подібних фактів має велике значення думка бердичівського повітового комісара, який доводив: «Вольные казаки, элемент на который не всегда можно положится, так как являясь исполнителями они зачастую выступают и в роли судей. Должен сказать, что при отсутствии должной организации, фильтровки лиц, записывающихся в козаки и вполне отвечающих своему назначению начальников, козачество во многих случаях может принять уродливые формы. … Вольный казак это тот же селянин снабженный оружием, призванный по его мнению, защищать интересы народа. А народов интерес в каждом селе разрешается по своему – т. е. в духе желательном или выгодном для данного общества. Поэтому нередки случаи отказа исполнять распоряжение властей, так как это распоряжение „идет против народа“»[47].
Тобто існували соціокультурні чинники, які визначали організаційну слабкість загонів Вільного козацтва, нездатність піднятися вище за рівень самооборони села від чужинців.
Наказ особливого коменданта м. Києва М. Ковенка та голови Українського революційного комітету гарнізону м. Києва Березняка про організацію добровільного українського війська. 22 січня 1918 р.
Тим не менше частина вільнокозацьких загонів активно проявила себе у боротьбі з більшовицькою агресією. У грудні—січні 1917–1918 рр. участь Вільного козацтва у боротьбі з більшовицькими загонами була зафіксована в Харкові, Бахмачі, Конотопі, Золотоноші, Кременчуці, Одесі, Рівному, в районі Бірзули, Полтави, Чернігова, Глухова, Сміли, Черкас тощо. Щоправда, бойові дії в переважній більшості мали стихійний і неорганізований характер, а вільні козаки врешті-решт змушені були поступатися перед боєздатнішими супротивниками. Важливу роль у боротьбі за Катеринослав відіграли загони Катеринославського робітничого куреня отамана Горобця (Г. Воробйова), а у захисті Києва – Київське робітниче вільне козацтво під проводом М. Ковенка.
Сільські загони вели переважно локальну партизанську боротьбу. Так, на Катеринославщині руйнували залізничні колії загони Ф. Сторубля та Чорнобая[48].
З початком контрнаступу українських та союзницьких військ активізувало антибільшовицьку боротьбу вільне козацтво Правобережжя. У Єлисаветградському повіті на Херсонщині опір більшовикам чинили вільнокозацькі загони Глодоської, Марківської, Добровеличківської та кількох сусідніх волостей; у Гайсинському повіті (Подільська губернія) діяли загони отамана П. Саморухи; у Бердичівському повіті на Київщині – загони отамана І. Ткаченка, на Черкащині – підрозділи Я. Водяного. Напередодні визволення
ДАКО. – Ф. – Р.-2796. – Оп. 1. – Спр.16. – Арк. 30зв.
Лободаєв В. М. Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 163–180.
