б Центральній Раді і без впливу та контролю виконавчої влади розв’язувала б усі питання діяльності Вільного козацтва[38].
Закликаючи переобрати всю адміністративну владу на Україні на демократичних засадах, вільнокозачі отамани чітко визначали своє місце в її структурі: «Виконавчим же органом адміністративної влади повинна бути народня міліція, яку і уявляє з себе вільне козацтво»[39].
Прерогативою Вільного козацтва був захист місцевого порядку та спокою, а протистояти зовнішній загрозі мали українізовані полки регулярної армії. Іншими словами, Вільне козацтво за задумом І. Полтавця-Остряниці та його однодумців мало стати не помічником правоохоронців, а замінити їх собою, тобто ставало «конкурентом» місцевих правоохоронних структур. У «Статуті» ж Генерального секретаріату вільнокозачі товариства ставилися під жорсткий подвійний контроль як місцевої влади так і Генерального секретарства внутрішніх справ[40].
На з’їзді було обрано 11 членів Генеральної козацької ради. Наказним отаманом заочно (не був присутній на з’їзді і не мав на той час жодного стосунку до Вільного козацтва) обрали генерала П. Скоропадського. Першим генеральним осавулом став І. Полтавець-Остряниця[41].
Дізнавшись про обрання, П. Скоропадський одразу ж передовірив керівництво Генеральною козацькою радою І. Полтавцю-Остряниці і фактично був лише номінальним керівником. Тільки в січні—лютому 1918 р. П. Скоропадський, за його власним свідченням, намагався організувати боєздатні вільнокозацькі загони для боротьби з більшовицькими військами, але невдало[42].
.
Циркуляр Генерального секретарства внутрішніх справ до волосних народних управ з питання організації та інструктування «Вільного Козацтва» волостей (куренів). 5 грудня 1917 р.
У листопаді—грудні 1917 р. українські керівники ще дуже сподівалися на Вільне козацтво. Місцеві представники влади УНР висловлювали побоювання, що створення загонів Вільного козацтва призведе до ще більшої «анархії», але, не маючи альтернативи, все ж сподівалися скористатися розпропагандованим серед населення способом самооборони. Однак конкуренція за керівництво над популярним і чисельним, але слабко організованим і суперечливим у своїй діяльності Вільним козацтвом додала у вільнокозацький рух дезорганізації та дезорієнтації.
У листопаді—грудні 1917 р. ні Генеральний секретаріат, ні Генеральна козацька рада не змогли сформувати з дуже чисельних (загальна чисельність вільного козацтва у грудні була у 1,5–2 рази більшою, ніж у жовтні[43]), але розпорошених по селах загонів вільного козацтва ні сил для наведення порядку на місцях, ні збройних загонів, які захистили б українську владу від більшовицьких військ. Генеральна рада, яка осіла в Білій Церкві, не змогла захистити навіть себе й у січні 1918 р. була розігнана більшовизованим армійським підрозділом
Державний архів Черкаської області (ДАЧО). – Ф. Р. – 496. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 10—10зв.
Постанови 1-го Всеукраїнського козацького з’їзду у м. Чигирині на Київщині. – Б. м., 1918. – С. 3.
Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 1. – К., 1996. – С. 438–439.
Постанови 1-го Всеукраїнського козацького з’їзду у м. Чигирині на Київщині. – Б. м., 1918. – С. 9.
Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С. 83–84.
Лободаєв В. М. Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 170–173.
