правоохоронні органи Української Держави: поліція (Державна варта, підпорядкована на місцях губернським і повітовим старостам), прокуратура і суди. Однак ці органи, як і власна армія, у гетьманській державі перебували на стадії формування. Особового складу Державної варти, навіть після посилення добровольчими охоронними підрозділами, було недостатньо для боротьби з масовими порушеннями. За браком власних сил гетьманська влада була змушена покладатись на допомогу австро-угорських та німецьких військ.
Австро-угорські вояки в українському селі, 1918 р.
Для виконання правоохоронних функцій в Україні війська Центральних держав отримали належні повноваження. Згідно з наказами німецького та австро-угорського командувачів (відповідно 27 квітня та 1 червня 1918 р.) в Україні було запроваджене німецьке й австро-угорське військове судочинство. Командирам військових підрозділів надали право затримувати, судити і карати (навіть страчувати) українських громадян, що скоїли злочини проти австро-угорських та німецьких військ або будь-які тяжкі злочини. Уряд Української Держави офіційно визнав чинність цих наказів, а також дозволив залучати іноземні війська до заходів з охорони порядку[82].
Поводячись коректно, правоохоронці досягали позитивного результату. Очевидець подій на Полтавщині згадував: «В наше село карний загін прибув у другій половині березня 1918 р. Командант карного загону скликав загальні збори села і на тих зборах по своїй короткій розмові наказав знести майно. На додаток попередив, що хто здасть те, що взяв, тому буде прощено, а як в кого найдемо самі, то того буде покарано. Такими словами закінчив командант свою розмову і наказав розійтись подумати. З часом були обшуки, дещо познаходили, але нікого не катували, так як тепер деякі люди розповідають про ті жахливі катування. Не чути було про ті „катування“ і в сусідніх селах, межуючих волостей, хоч не можу ручатись за цілу Україну, може де було і таке»[83].
Проте далеко не завжди дії представників влади були обґрунтованими і правомірними. Якщо в одних випадках правоохоронці діяли належним чином, то в інших – геть навпаки. Заступник державного секретаря Української Держави М. Могилянський у спогадах писав: «Как же держали себя немцы в украинской деревне? Все зависело, конечно, от личного командного состава. Мне пришлось лично наблюдать немцев, бывших на постах в деревне Каневского у[езда], Киевской губ[ернии], которые не вызвали раздражения у населения и не оставили по себе дурных чувств. За все те продукты, которые они брали у населения, они исправно платили и ничем населения не обижали. В других же местах, – я читал об этом ряд подробных донесений и следственных протоколов, – шел прямой, бесстыдный и циничный грабеж»[84].
Оповіщення про страту партизан
Прагнучи щонайскоріше розв’язатися з обтяжливою і небезпечною справою в селах та повернутись до відносно добре контрольованих
Докладніше про це: Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень 1918 р.) – Харків, 2000. – 462 с.
Войнаренко О. До нової Полтави. – Нью-Йорк, 1955. – С. 55.
Могилянский Н. М. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 г.) // Революция на Украине по мемуарам белых. – Москва; Ленинград, 1930. – С. 127.
