забирають і не буде навіть чим обсіяти поля. Ніякі дипломатичні розмови з їхнім начальством не помагають, а говориться ними одне, а робиться друге. Селяни дуже хвилюються»[85].
Вилучення продовольства і стягнення штрафів, що їх зазвичай розглядають як один із методів політики Центральних держав щодо України з метою забезпечення експорту, насправді часто-густо були приватними оборудками офіцерів, котрі в такий спосіб наповнювали власні кишені. Службові зловживання були характерні і для німецьких, і для австро-угорських військ, хоча в останніх порушень було набагато більше. Солдати й офіцери за гроші пропускали порушників через кордон Української Держави, відпускали в’язнів з-під арешту, продавали зброю й амуніцію, займались контрабандою і спекуляцією. Корупція і брак дисципліни значно знижували ефективність збройних сил як охоронців ладу[86].
Далекими від ідеалу були й українські правоохоронні органи. Поряд з порядними людьми і компетентними фахівцями на державній службі перебували геть непридатні для неї особи. Так, серед причин незадовільного стану із забезпеченням порядку в Подільській губернії її керівник відзначав і таку: «абсолютно неможливо підібрати надійних елементів, а ідуть у варту лише ті, хто думає забезпечити себе незаконним шляхом»[87].
Іще раз наголосимо: зловживання й ексцеси не були повсюдним явищем. Статистика порушень відсутня, і цілком вірогідно, що йдеться про крайні випадки, які «зовсім не були характерними для життя більшості сіл, де люди були зайняті власними повсякденними турботами»[88].
Найпоширенішим зловживанням, від якого, очевидно, постраждала більшість сільських районів України, було примусове вилучення продовольства. Однак хибним є твердження про те, що реквізиції охопили всі села без винятку. Так, 8 вересня 1918 р. староста Київської губернії запропонував своїм підлеглим надати відомості про реквізиції, здійснені військами Центральних держав під час вживаня заходів з охорони порядку. 17 вересня староста Таращанського повіту повідомив: «Ніяких жалоб від селян за реквізоване у їх майно германською та австрійською владою до мене не поступало». 20 жовтня надіслав відповідь староста Радомишльського повіту: «В Чернобыльском районе во время разоружения населения и установления порядка случаев бесплатной реквизиции имущества у последнего германскими и австрийскими войсками не было»[89].
Не слід перебільшувати й розмах репресивних заходів у період Гетьманату. Загальні дані про кількість підданих покаранню відсутні, є лише фрагментарні. Встановлено, наприклад, що у липні 1918 р. в межах Катеринославської губернії австро-угорськими військовими було страчено 145 осіб[90].
Це дуже багато, але не означає, що не було «жодного села, де б німці і українські поміщики пощадили хоча б одного селянина»[91].
Командування австро-угорських
ЦДАВО України. – Ф. 1793. – Оп. 1. – Спр. 41. – Арк. 105.
Малиновский Б. В. Австро-венгерские войска в Украине, 1918 г.: проблема корыстного использования полномочий // Вопросы германской истории. – Днепропетровск, 2014. – С. 251–267.
Захарченко П. П. Селянська війна в Україні: рік 1918. – К., 1997. – С. 81.
Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917–1919 рр. (історико-генетичний аналіз). – К., 1995. – С. 135.
ЦДАВО України. – Ф. 3598. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 2–5.
Белан Ю. Я. Отечественная война украинского народа против немецких оккупантов в 1918 г. – К., 1960. – С. 156.
Документы о немецких зверствах в 1914–1918 гг. – Москва, 1942. – С. 74.
