гетьманської державної системи і діячам попередніх режимів (українського республіканського і радянського) здавалося, що в гетьмана немає надійних сил і широкої підтримки в суспільстві, що варто в будь-якому з регіонів розпочати виступ, як до нього відразу ж приєднається усе місцеве населення, а слідом спалахне вся країна. Саме ця думка надихала ініціаторів і ватажків Звенигородського повстання червня-липня 1918 р.[114], яке стало найбільшим з усіх антиурядових збройних виступів проти влади гетьмана П. Скоропадського.
Виступ також міг початись стихійно, коли його учасники, піддавшись пориву, просто не думали, якою загрозою для них це може бути. Прикладом події, яка мало не завершилась нападом селян на військових (проте завершилась нападом військових на селян і мала трагічні наслідки), є випадок у містечку Вербовець на Поділлі 12 серпня 1918 року. Ця подія, на відміну від багатьох інших, про які збереглося обмаль інформації, відома в деталях завдяки матеріалам слідства. Містом рухався обоз із зерном під охороною австро-угорських солдат. Коні були втомлені, і солдати спробували відібрати кілька підвід у людей, які приїхали до Вербовця на базар. У справу втрутився місцевий мешканець Парфеній Самборський: підійшовши, він звернувся до солдатів німецькою. Спілкування поступово перейшло в суперечку, і один із солдатів раптом вдарив Самборського прикладом гвинтівки. Побиття, до якого долучилося ще кілька солдатів, збурило натовп. Люди посунули на армійців, і ті розпочали стрілянину, під час якої вбили свого товариша, солдата, який стояв між ними і натовпом, та завдали поранень мешканці села Стара Гута Вікторії Мержвінській і мешканцю села Маціорського Андрію Кучерявому (за дві години він помер у лікарні). Натовп розбігся. Забравши тіло загиблого товариша, солдати покинули Вербовець[115].
Страта учасників повстання у с. Каніж Херсонської губернії, 1918 р.
Усього в селах України протягом 1918 р., за попередніми даними, сталося близько 600 антиурядових збройних виступів[116].
Усі повстання, що розпочались до осені 1918 р., було придушено. До мешканців сіл, які влада вважала причетними до заворушень, було застосовано жорстокі репресії. Армійці палили селянські оселі (наприклад, у Ялтушкові на Поділлі в серпні 1918 р. так згоріло півсела – понад двісті хат: «солдаты ходили по селу и с чисто немецкой аккуратностью поджигали каждый второй дом»[117]), влаштовували масові побиття різками, вдавались до катувань. Відбувались показові страти. Зокрема, у Канежі Єлисаветградського повіту в червні 1918 р. після придушення повстання було страчено 117 осіб, вісьмох з яких карателі повісили на крилах вітряків[118].
Окрему категорію учасників протиурядового руху являли собою члени партизанських загонів. Деякі з цих формувань діяли ще з початку 1918 р., але більшість утворилась уже в гетьманський період, частково з членів загонів і банд 1917 – початку 1918 р. та з учасників повстань весни-літа 1918 року. Частина складу партизанських загонів була з місцевих,
Юртик Г. Стихія (Зі споминів) // Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918 рр. (Про що «історія мовчить»). – Тернопіль, 2014. – С. 375.
Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК). – Ф. 419. – Оп. 1. – Спр. 7309. – Арк. 2, 6; ЦДАВО України. – Ф. 1793. – Оп. 1. – Спр. 59. – Арк. 112.
Хмель И. В. Борьба трудящегося крестьянства Украины против внутренней контрреволюции и оккупационного режима в 1918 г. // Годы борьбы и побед. – К., 1983. – С. 77.
Мартынов А. Мои украинские впечатления и размышления. – Петроград, Москва, 1923. – С. 3.
Годы борьбы. Сборник материалов по истории революционного движения на Зиновьевщине. – Зиновьевск, 1927. – С. 46.
