майже дорівнювали австрійській частині Австро-Угорщини, одна лише Катеринославська губернія була розміром як Чехія. Представники австро-угорського командування в Україні згодом нарікали у спогадах, що ефективно контролювати таку велику територію з чисельним населенням за допомогою тільки 120 тисяч вояків було вкрай складно[142].
Крім того, як уже зазначалось, правоохоронна система Української Держави мала суттєві вади: процвітали корупція, службове недбальство, бездіяльність. За таких умов уряд зміг придушити збройні виступи, однак знешкодити усі партизанські загони йому не вдалося. Маючи вірних людей у селах і схови в лісах, добре налагодивши розвідку і зв’язок, партизанам вдавалось тривалий час уникати переслідування. На користь їм був навіть той відносний порядок в Україні, який забезпечили гетьманські охоронні служби й іноземні війська[143].
Якщо після повалення гетьманського режиму за країну боролись відразу кілька урядів з арміями та адміністративними апаратами, то в 1918 р. ворог у антиурядових сил був лише один – гетьманська влада з її власними й іноземними силовими ресурсами. З одного боку, це позбавляло можливості лавірувати між конкурентними урядовими машинами, підкорятись одній, щоб не бути розчавленим рештою, отримувати харчі і зброю, але з другого – можна було зосередитись на боротьбі з одним-єдиним супротивником і не боятись інших загроз.
Величезну роль у розвитку внутрішнього конфлікту в гетьманській Україні відіграла ліворадикальна пропаганда. Навіть за наявності об’єктивних підстав для невдоволення перехід в активний протест потребував певних установок: невдоволені мали бути переконані у своєму праві на збройний опір, нехтувати альтернативами (наприклад, зверненням зі скаргою на порушення своїх прав до суду), твердо розраховувати на успіх. Агітаційна діяльність учасників революційного підпілля поширювала такі установки. Деструктивна, руйнівна ідеологія ліворадикальних політичних сил із їх закликами до знищення старого світу надавала насильницьким діям обґрунтування і виправдання, возвеличувала їх і освячувала. Цьому ж сприяли установки козацького міфу – прибічники усіх політичних таборів, навіть анархісти і більшовики, радо уявляли себе нащадками запорожців або новітніми гайдамаками, носіями волелюбних традицій українського народу.
Гетьманські урядовці й іноземне командування добре розуміли значення підривної агітації. На перше місце серед своїх ворогів усередині країни вони зазвичай ставили саме «підбурювачів», вважаючи, що без їх діяльності збройні виступи не набули б такого розмаху. Державні службовці Української Держави усвідомлювали, що успіх агітації у більшості випадків визначався об’єктивними причинами для невдоволення. Наприклад, херсонського губернського старосту влітку 1918 р. непокоїло не лише проведення австрійськими військами незаконних реквізицій, а й їх негативний вплив на суспільні настрої. Староста наголошував: «Таким
Dragoni A. v. Die oesterreich-ungarische Operationen zur Besetzung Ukraine 1918 // Militаerwissenschaftliche und technische Mitteilungen. – 1928. – № 59. – S. 283; Militaerverwaltung in der von oesterreichisch – ungarischen Truppen besetzten Gebieten / H. Kerchnave, R. Mitzka, F. Sobotka, H. Sedti, A.Krauss. – Wien, 1928. – S. 389.
Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине, 1918–1919 годы. Очерк о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских движениях. – Москва, 1997. – С. 61.
