всі члени Директорії (за винятком Ф. Швеця) мали контакти з отаманами та використовували зв’язки для реалізації своїх задумів (політик і отаман), кожен на своєму рівні. Залізничні курені підпорядковувалися А. Макаренку, отамани, члени УПСС (соціалісти-самостійники) симпатизували О. Андрієвському. Але найбільш небезпечною для державності була течія прорадянських отаманів, які перебували під політичним впливом українських соціалістичних партій: боротьбистів і незалежників. За умов війни з більшовиками вони переходили на їхній бік або піднімали повстання проти Директорії. До речі, члени різних політичних партій покладали провину за поширення «отаманщини» саме на опонентів[159].
Юхим Божко – отаман Запорізької Січі, 1919 р.
Натомість С. Петлюра за допомогою отаманів виграв політичну боротьбу. Недаремно вже в еміграції він писав, що використання отаманщини було необхідним для реалізації певної політичної програми[160].
Зокрема, він усунув від впливу на процеси В. Винниченка, який був прихильником розбудови системи «радянської влади» в Україні; по-друге, фактично заблокував рішення Трудового конгресу, який виявився «мертвонародженим»; по-третє, взявся формувати повстанську за характером армію замість регулярної. Головний Отаман напевне вважав, що його харизми і повноважень буде достатньо, щоб тримати отаманів під контролем своєї влади та впливом переконань, але він помилився. В. Солдатенко застосував вдалу метафору для розуміння ситуації, що склалася, порівнявши отаманщину з «джином, випущеним з пляшки», бо надалі С. Петлюра вже не міг контролювати підлеглих йому отаманів[161].
У січні-лютому 1919 р. «отаманщина» (розбудова війська на основі повстанських загонів) стала одним із потужних деструктивних чинників внутрішньої політики Директорії. «Отаманщина» перетворилася на форму повстанського руху, спрямованого проти Директорії під синьо-жовтим прапором, бо ж офіційно далеко не всі отамани переходили на бік більшовиків. Вони припинили виконувати накази командування (зруйнували вертикаль влади), та не зуміли витворити альтернативного Директорії власного варіанту розбудови держави (не спромоглися налагодити горизонтальні контакти). Відбувся розкол повстанського руху: одні підтримували Директорію УНР, інші переходили на бік більшовиків чи діяли власними розпорошеними силами. Найяскравішим прикладом є Черкащина, де колишні учасники антигетьманського повстання – отамани В. Чучупак і С. Коцур – воювали один проти одного.
Причиною конфліктів було ставлення до державності: холодноярці підтримували УНР і відрядили цілий курінь (полк) до лав українського війська, а Чигиринський курінь отамана С. Коцура першим підняв повстання проти Директорії на Черкащині. На жаль, це був далеко не єдиний випадок. Серед військових, політиків та журналістів ширилися вислови «пошесть отаманщини», «захворіти на отаманію» – це означало непослух, зраду, небажання узгоджувати групові та локальні інтереси
Митрофаненко Ю. Українська отаманщина 1918–1919 років. – Кропивницький, 2016. – C. 71–72.
Петлюра С. Статті. Листи. Документи. У 4 т. – Н.-Й., 1979. – Т. 2. – С. 514–521.
Солдатенко В. Ф. Революційна доба в Україні 1917–1920 роки. – К., 2011. – С. 529.
