хоча частина селян, невдоволена урядом, якоюсь мірою їх підтримувала і погоджувалася з деякими їхніми гаслами і вимогами. Діяльність антиурядових збройних формувань намагались використати для повалення уряду Української Держави прихильники двох попередніх влад – більшовицької й української республіканської. Саме їх діячі стали організаторами і керівниками більшості таких загонів. Інтересами і потребами селянства опозиційні гетьману політичні сили переймались лише настільки, наскільки це допомагало виконати їх основне завдання – повернути собі владу і здійснити свої програми.
Розділ 3
Отаманщина 1918–1919 років
(Юрій Митрофаненко)
Отаманщина як оригінальна форма суспільного руху періоду Директорії 1918–1919 рр. суттєво вплинула на засади внутрішньої та військової політики УНР 1919 р., негативно позначившись на результатах боротьби за державну незалежність. Досліджувати це явище завжди було непросто, про що майбутніх істориків попередив Олександр Вишнівський (який, до речі, відмовився називати себе отаманом, хоча відповідав цьому рангу): «Реальне віддзеркалення тієї частини нашої історії, яка ввійшла до неї під назвою „отаманія“ (синонім поняттю „отаманщина“, може викликати (і я думаю викличе) у декого „скрегіт зубів“, і на мою адресу посипляться закиди, що я мовляв кидаю пляму на непорушне „табу“, а запальні опоненти закинуть мені навіть „сплямування повстанського руху“»[146].
Серед сучасних дослідників отаманщини не існує єдиної точки зору на визначення цього терміну. Річ у тому, що термін «отаманщина» належить до категорії понять, які трактують як багатозначні та дискусійні. Наприклад, у 90-х роках ХХ ст. частина дослідників ототожнювала поняття «повстанський рух» і «отаманщина». Почастішали спроби романтизувати це неоднозначне та суперечливе явище, чого ніколи не було в українській історіографії, яка намагається осмислити отаманщину ще з 30-х років ХХ століття[147].
Тому важко не погодитися з поглядами В. Солдатенка та В. Лободаєва, що ототожнення цих понять є цілковитою помилкою. Відмінності між повстанським рухом та отаманщиною детально розглядалися і в дисертації автора цього розділу. Погляди переважної більшості істориків на цю проблему вдало узагальнив В. Лободаєв: «Повстанство є відкритим протистоянням ненависному політико-державному режиму, а отаманщина – явище, в основі якого складнощі відносин повстанців-отаманів зі своєю, принаймні формально визнаною, владою УНР – непокора, ігнорування і невиконання наказів, самоуправство на контрольованих отаманами територіях тощо»[148].
Доречно також процитувати В. Солдатенка: «Не можна погодитися і з тими авторами, які намагаються ототожнити терміни „отаманщина і повстанство“. Друге поняття сутнісно відмінне, і лише на тій підставі, що керівники іменувалися отаманами, які переслідували різні цілі (не стільки суспільні, скільки вузько корисні,
Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. – Детройт, 1973.– С. 5.
Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія. У 2 кн. – Кн. 2. – К., 1999. – С. 82.
На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914–1921 років. – Х., 2016. – С. 321.
