кришталевими призмами, підбитий ватою латаний манекен – він скидався на давнього піхотинця, якого скалічили та зламали війни.
«Такий, як і я», – подумав Хават.
– Про що ти думаєш, Зуфіре? – спитав Пол.
Хават глянув на хлопчика.
– Я думав про те, що всі ми скоро полетимо звідси та, найпевніше, більше ніколи не побачимо цього місця.
– Ти через це в зажурі?
– У зажурі? Дурниці! Сумно розлучатися з друзями. Місце – це всього-на-всього місце, – він зиркнув на розкладені на столі карти. – Й Арракіс – це лишень іще одне місце.
– Мій батько прислав тебе, щоб перевірити мене?
Хават насупився – спостережливість цього юнака вражає! – і кивнув.
– Ти гадаєш, що було б краще, якби він сам прийшов до тебе, але ж тобі має бути відомо, як багато у нього клопотів зараз. Він прийде пізніше.
– Я читав про бурі на Арракісі.
– Бурі? Зрозуміло.
– Схоже, що вони доволі кепські.
– «Кепські» – то надто вже обережне слово для них. Ці бурі поширюються в низинах на шість, сім тисяч кілометрів. Вони поглинають усе, що може прискорити їх: коріолісові сили, інші бурі, абсолютно все, у чому є хоча б унція енергії. Вони здатні мчати зі швидкістю в сім тисяч кілометрів на годину, всотуючи все, що постає на їхньому шляху – пісок, пил, усе. Вони здатні зірвати з кісток м’ясо, а самі кістки розтрощити на скалки.
– Чому в них немає погодного контролю?
– В Арракіса є специфічні проблеми. Вартість буде зависокою, а ще ж є експлуатаційні витрати й таке інше. Гільдія вимагає нечувану ціну за супутниковий контроль, а, як ти знаєш, хлопче, Дім твого батька не належить до найбагатших в Імперії.
– Ти коли-небудь бачив фрименів?
«Розум хлопчини мчить сьогодні, як стріла», – спало на думку Хаватові.
– Вважай, що й не бачив, – відповів ментат. – Їх заледве можна відрізнити від населення грабенів і низькодолів. Вони всі носять величезні роби, що тріпочуть на вітрі. А в закритих приміщеннях сморід від них усіх підноситься аж до небес. Це все через костюми, які носять фримени, так звані «дистикости» – вони переробляють воду власного тіла.
Пол ковтнув і здивувався раптовій волозі в роті, пригадавши сон про спрагу. Думка про людей, які настільки потребували води, що навіть змушені були повторно використовувати вологу власних виділень, спустошила його.
– Там вода – коштовність, – промовив юнак.
Хават кивнув: «Можливо, завдяки цим розповідям він збагне, наскільки важливо вважати цю планету ворожою. Цілковите божевілля – вирушати туди, не усвідомлюючи цього».
Пол задер голову до світлових люків і помітив, що почався дощ. Волога цівками стікала сірим метасклом.
– Вода.
– Ти ще навчишся безмірно цінувати воду, – сказав Хават. – Ти син Герцога й тобі ніколи її не забракне, однак ти відчуєш, як спрага давить на тебе звідусіль.
Пол облизав
