Пол. – Цей дурнуватий Ґурні Галлек забув перше правило бійця, озброєного рапірою та щитом. – Хлопець клацнув кнопкою на поясі й відчув легке поколювання шкіри від лоба та вниз по спині через захисне поле, почув, як зовнішні звуки згладжувалися щитовими фільтрами. – У бою зі щитом треба бути швидким у захисті та повільним в атаці, – процитував Пол. – Атака має єдину мету: змусити суперника оступитися, відкритися для згубного удару. Щит відіб’є швидкий клинок, однак пропустить неспішний кинджал. – Пол перехопив рапіру, зробив різкий обманний випад, повернув клинок назад для повільного уколу, що пробив би бездумний захист щита.
Галлек простежив за випадом Пола та в останню мить ухилився від удару, пропускаючи затуплене лезо повз груди.
– Чудова швидкість, – прокоментував Ґурні, – однак ти повністю відкрився для удару знизу під кутом.
Засмучений Пол відступив.
– Я мав би відшмагати тебе за таку неуважність, – сказав Галлек. Він узяв зі столу оголений кинджал і підняв його вгору. – У руці ворога ця річ уже випустила б із тебе дух! Ти здібний учень, кращого не буває, та застерігаю тебе: ти не повинен навіть жартома пропускати через свій захист людину зі смертю в руці.
– Гадаю, я сьогодні не в настрої для цього, – сказав Пол.
– Настрої? – Навіть крізь заслін силового поля до хлопця долинула обуреність у голосі Галлека. – А до чого тут настрій? Ти б’єшся, коли виникає необхідність, і настрій не має значення. Він годиться для тварин, любощів чи гри на балісеті. Але не для бою.
– Мені шкода, Ґурні!
– Та не дуже тобі й шкода!
Галлек активував свій щит, напівприсів, виставивши вперед ліву руку з кинджалом. Ледь припідняту вгору рапіру він тримав у правій руці.
– А тепер, як я й казав, захищайся по-справжньому! – Він різко підскочив убік, а тоді вперед, завдаючи нищівних ударів.
Пол відбивав удари, відступаючи. Він відчув, як поля затріщали, коли краї щитів спершу доторкнулися один до одного, а тоді розчепилися, відчув електричне поколювання шкіри, що виникло через контакт. «Що трапилося з Ґурні? – запитав він себе. – Він б’ється по-справжньому!» – Пол ворухнув лівою рукою, і йому в долоню з наручних піхов ковзнув стилет.
– Відчуваєш потребу в додатковому клинку, еге ж? – гмикнув Галлек.
«Може, зрада? – промайнула думка. – Тільки не Ґурні!»
Вони кружляли залою, б’ючись – випад, відбиття, удар, контрудар. Повітря в їхніх щитах стало затхлим, адже воно не могло оновлюватися через повільну взаємодію на межі силового поля. Кожне нове зіткнення щитів приносило сильніший запах озону.
Пол продовжував задкувати, однак тепер він спрямував свій відступ до тренувального столу. «Якщо мені вдасться підвести його до столу, я покажу один фокус, – думав Пол. – Ну ж бо, Ґурні, іще один крок».
Галлек ступив цей крок.
Пол відбив удар вниз, повернувся і побачив, як рапіра Галлека зачепила край столу. Пол відскочив убік, спрямував рапіру вгору, одночасно ведучи стилет до шиї Ґурні.
