обернувся, завмерши в широкому дверному отворі.
– Не сідай спиною до дверей, – сказав Пол.
Усмішка розцвіла на зморшкуватому старечому обличчі.
– Не сяду, хлопче. Можеш на мене покластися.
Ментат пішов геть, м’яко зачинивши за собою двері.
Пол сів туди, де щойно був Хават, і впорядкував розкидані папери. «Ще один день тут, – подумав він. Хлопець роззирнувся кімнатою. – Ми відбуваємо». Думки про від’їзд раптом стали реальнішими, ніж будь-коли. Він згадав іще дещо, про що розповідала стара: «Світ – сума багатьох речей – людей, ґрунту, рослин, місяців, припливів і сонць. Сума невідомих, яку зовуть природою, – абстрактне поєднання, позбавлене будь-якого відчуття теперішнього». Хлопець замислився: «А що таке теперішнє?»
Двері перед Полом рвучко розчахнулися – і всередину влетіла потворна пародія на людину з оберемком зброї в руках.
– Що ж, Ґурні Галлеку, – поцікавився Пол, – ти мій новий учитель фехтування?
Галлек п’яткою захряснув двері.
– Ти, звісно, хотів би, аби я до тебе в ігри гратися прийшов, знаю, – сказав чоловік. Він роззирнувся кімнатою, відзначаючи подумки, що люди Хавата вже побували тут і впевнилися, що спадкоємець Герцога в цілковитій безпеці. Повсюди були ледь помітні ознаки перевірки.
Пол спостерігав, як потворний чолов’яга з усією зброєю прокотився кімнатою і зробив крутий віраж біля столу. Юнак помітив перекинутий через плече Ґурні дев’ятиструнний балісет. Між струн, ближче до грифа, було вставлено мультимедіатор.
Галлек кинув зброю на тренувальний стіл, розклав її в ряд – рапіри, стилети, кинджали, паралізатори з повільними дротиками, поясні щити. Шрам від атраментової лози вигнувся, коли, обернувшись, чоловік усміхнувся до хлопчика.
– Бісеня мале, то в тебе навіть «доброго ранку» для мене не знайдеться? – спитав Галлек. – А якою це шпилькою ти старого Хавата штрикнув? Він пронісся повз мене коридором, наче людина, що поспішає на похорон ворога.
Пол вишкірився. З усіх людей батька Ґурні Галлек імпонував йому найбільше. Юнакові подобалися його дивацтва, вибрики та жарти, і він уважав цього чолов’ягу радше другом, аніж найнятим охоронцем.
Галлек зняв із плеча балісет і заходився його налаштовувати.
– Не хочеш говорити, то й не треба.
Пол підвівся, пройшовся кімнатою та звернувся до гостя:
– Що, Ґурні, замість фехтувати вирішив до концерту підготуватися?
– То он як ти старшим бришкаєш, – відказав Галлек. Він спробував узяти акорд на своєму інструменті й кивнув.
– А Дункан Айдаго де? – поцікавився Пол. – Хіба не він мав учити мене мистецтву бою?
– Дункан повів другу хвилю переселенців на Арракіс, – відповів Галлек. – Тобі зостався лише бідний Ґурні, що ніц не тямить у бою і геть нездарний у музиці. – Він узяв іще один акорд, прислухався й усміхнувся. – На раді вирішили: раз ти настільки нікудишній
