побачила батька. Вона тримала свої емоції при собі. Але Том Крамер мав задосить емоцій, щоб заповнити ними всю лікарню. Він кинувся до доньчиного ліжка.
Слава Богу! Я повторював це знову й знову. Я хотів її обійняти, але вона так ослабла, ці тоненькі ручки, обмотані бинтами та прив’язані до билець ліжка. Я притулився до її щоки, вдихав запах волосся та шкіри. Недостатньо бачити, що вона прокинулася. Мені треба відчувати її, нюхати. Господи, її обличчя було таке бліде. Не таке, як у вечір нападу. Тоді воно здавалося позбавленим життя. А цього ранку вона скидалася на мертву. Я й не знав, що може бути різниця. Але відмінність була. Справді. Її очі розплющилися, вона дивилася то на мене, то на стелю. Проте її наче й не було. Моєї любої донечки більше не існувало. Увійшли лікар Берд та лікар Марковіц. Це просто сюрреалізм якийсь – знову опинитися в тій самій лікарні з тими самими лікарями. Думаю, що почав вірити тому, на чому наполягала дружина: буцімто Дженні покращало й ця темна смуга нашого життя нарешті минула. Я мусив вірити. Згадуючи це зараз, я розумію, що почав сумніватися в собі. Здавалося, немов лише я один у родині не можу це пережити. Можливо, я проектував свій відчай на дочку, а з нею насправді все було гаразд. Я єдиний, хто не міг змиритися з тим, що того покидька ніколи не знайдуть. І, Господи, не можу повірити, що кажу це вголос. Думаю, я гнівався на Дженні, за те, що вона не пам’ятає. За те, що вона не годна допомогти поліції знайти його й покарати. Чи я божевільний? Настільки одержимий жадобою помсти.
– Ні, – запевнив я його, – ви ж батько. Це інстинкт.
Я щиро говорив ці слова, маючи намір полегшити його почуття провини. Я ризикував заохотити його до подальших пошуків ґвалтівника Дженні й трохи шкодую, що залишив це посилання на інстинкти без застережень. Інстинкти можуть пояснити поведінку. Утім, це ще не означає, що відрухова реакція є найліпшою. У будь-якому разі Тому полегшало.
Напевно, так і є! Я просто нічого не міг із цим вдіяти! Я зловив себе на тому, що переглядаю денні та вечірні новини. Перемикаю CNN, CNBC, Fox, чекаючи на повідомлення про новий напад. «Зґвалтування» стояло в мене в ґуґлівських сповіщеннях. Уявляєте? Якась частина мене бажала, щоб потвора знову завдала удару, тоді шанси її впіймати збільшувалися. Я жахлива людина. Я навіть не кавалок лайна, знаєте? Скажу відверто, думайте, що хочете, мені навіть було би приємно, якби така біда сталося ще з кимось. Відправте мене до пекла. До в’язниці. Що завгодно. Моя донька знову в довбаній палаті інтенсивної терапії з тими самими лікарями, що й вісім місяців тому. Пішло воно на хер. Пішов я на хер. Я мав знати, що з нею не все гаразд. Я ж батько, о Господи. Та після того шоку, який я пережив у лікарні, я знаю, що просто дозволив собі повірити в протилежне.
Том дещо не розповів мені того дня, але зрештою таки зізнався в цьому через кілька тижнів: напередодні він пообіцяв собі більше не потурати дружині. З’явилася перша тріщина. Почався розрив їхнього шлюбу, розвал їхньої родини. Того ранку після спроби самогубства Дженні Шарлотта стала ворогом для них обох – для доньки та батька.
Мене
