своїх колін. Почала плакати, не так, як раніше від жаху, а просто плакати, розумієте? Боб теж плакав. Він переводив погляд із обличчя Дженні на моє і не знав, кого йому більше шкода. Він гладив обличчя Дженні й дивився на мене. Він говорив: «Слухай! Вона видряпається! Ти мене чуєш? Вона житиме!» Ми почули, що наближається сирена. Я кричала, щоб він пішов. Благала його. Він відмовлявся, але зрештою зрозумів мене. Адже я переймалася не його кар’єрою, дружиною чи репутацією. Я боялася лише за Дженні й власну родину. Він не міг залишитися, доки приїде поліція. Боб заплакав ще дужче, коли підвівся і рушив по крові. «Я тебе кохаю», – сказав він наостанок. А потім зник.
Дженні вижила. І тут на сцені з’явився я.
Розділ 7
Мене звати доктор Алан Форрестер. Я психіатр. У разі, якщо ви не дуже розумієтеся на ієрархії фахівців із людського психічного здоров’я, я з тих, хто навчався в медичному університеті. Я дипломований лікар, із відзнакою закінчив університет імені Джона Гопкінза. Я стажувався в Нью-Йоркській пресвітеріанській лікарні при Колумбійському та Корнелльському університетах. За двадцять два роки практики я здобув численні відзнаки й дипломи, але не вважаю папірці чимось показовим. Такі папірці ви, без сумніву, бачили на стінах в офісі вашого лікаря. Каліграфічно виписані латинські слова. Гарні дерев’яні рами. Вони нагадують мені трофеї, які мій син колекціонує кожного спортивного сезону. Дешеві відзнаки, насправді не варті й ламаного шеляга, завдання яких принаджувати до школи нових учнів. Ніщо не заспокоює пацієнтів краще, ніж чиєсь схвалення того лікаря, до якого вони звертаються. Але треба мати на увазі, що це все лише реклама, й ті, хто виставляє свої дипломи напоказ, є такими собі живими рекламними щитами.
Моя професія вимагає орієнтуватися на ситуацію і бути готовим до змін. Хай чого ти досяг у минулому, це не гарантує успішного лікування наступному пацієнтові, який переступить твій поріг. Так, справді, досвід поліпшує нашу кваліфікацію в різних професіях, і моя – не виняток. Зараз я, звичайно, кращий діагност, аніж був на початку своєї кар’єри. Але, на мою думку, діагноз – це найпростіше. Лікування – обережне, зважене, з ретельним добором медикаментів і терапії – ось що потребує найбільше терпіння й умінь. Кожен мозок – інакший. Тож і курси терапії мають відрізнятися. Я ніколи не передбачаю заздалегідь, що саме спрацює. Під словом «спрацює» маю на увазі допоможе, бо метою мого втручання є допомога людській істоті позбутися болю, якого завдає їй її власна свідомість.
Можете вважати мене за хвалька, проте мені вдалося допомогти всім моїм пацієнтам за одним-єдиним винятком. Це твердження правдиве для обох моїх практик – приватної на Черрі-стрит, будинок номер 85, у Ферв’ю та в чоловічій виправній колонії в Сомерсі. Я – єдиний психіатр у Ферв’ю. Доктор Марковіц, лікар, який призначав ліки Дженні Крамер, живе в Кренстоні й приватно не приймає пацієнтів. У нашому місті достатньо психологів, соціальних працівників, терапевтів, але жоден із них не має права призначати медикаменти, жоден не вивчав психофармакологію. Це перша причина, чому Крамери звернулися саме до мене.
Друга причина полягала в моїй роботі в Сомерсі. Раз на тиждень я їду
