годиною мої пацієнти- злочинці приходять і йдуть із черги за броньованими дверима. Інколи черга поповнюється протягом дня, і мені доводиться скорочувати прийом, щоб устигнути приділити увагу всім, хто цього потребує. Доводиться так чинити, і цей поспіх залишається на моєму сумлінні. Довгою дорогою додому я пригадую обличчя тих, кому випало чекати наступного тижня, а також тих, кого в метушні довелося відіслати, виписавши лише кілька пігулок.
Щокварталу перевірка ретельно вивчає доцільність моїх приписів, але вони нічого не можуть сказати щодо швидкості, з якою я веду прийом. Хоча бути цілий день серед людей, які скоїли тяжкі злочини, і неприємно, але я вірю, що виконую життєво необхідну роботу. Чи хвороба спонукала їх скоїти злочин і потрапити до в’язниці, чи тюремне оточення породило недугу, визначити це не завжди легко. У моєму випадку це й не важить. У будь-якому разі я маю уявлення про злочинну свідомість.
А третя причина, чому саме мене обрали лікувати Дженні Крамер, пов’язана з чоловіком на ім’я Шон Лоґан. Зараз я стисло про це розповім.
Після спроби самогубства Дженні прокинулася посеред ночі. У палаті був батько, він спав у кріслі. З її опису цієї миті пробудження у мене не виникає жодних сумнівів, що Дженні справді вирішила вкоротити собі віку.
Мої очі несподівано розплющилися, і я побачила завісу. Таку світло-блакитну, вона висить на металевих кільцях на жердині довкола палати інтенсивної терапії. Вони мене помістили в ту саму кімнату, де я була тієї ночі, коли мене лікували. Тієї ночі, коли мене зґвалтували. Я ненавиджу вимовляти ці слова. Проте мені твердять, що я маю їх казати і думати так само, тому що це допоможе прийняти факт й одужати. Але ж не допоможе, чи не так?
Дженні спробувала звести свої перев’язані руки.
Хай чим мене присипляли, воно ще було в мені, тож я почувалася добре. Піднесено.
– Немов ти щойно ковтнула пігулки, які брала з будинків своїх друзів? – запитав я її.
Так. А потім спогади повернулися, наче на мене вилили корець крижаної води. Я мертва. Я жива. Увесь цей рік лише примарився, це досі ніч після зґвалтування. Від думки про те, що то був просто лихий сон, мені стало легше. А потім знову стало зле, бо треба прожити його знову. І це змусило подумки повернутися до найбільш очевидної речі – я порізала собі вени. Потім з’явились інші міркування. Шок, як я на таке наважилася, полегшення від того, що не вдалося довести справу до кінця. Та я просто збожеволіла, намагаючись це зробити. А потім згадалися усі причини, які змусили мене до такого, і я усвідомила, що зовсім не божевільна. У мене були причини, поважні причини, і вони досі залишаються. Той жах, який переслідував мене щодня весь час, нікуди не подівся. Немов виринаєш із дна басейну, готуєшся вискочити з води, вдихнути повітря – аж раптом відчуваєш, що й досі на старті. Розумієте, про що я? Виявилось, я на тому самому місці, звідки почала. Я спробувала покласти руки на живіт, бо саме так чиню, коли намагаюся
