там майже відтоді, як випустилася з коледжу. Денніс мав би звернутися в службу новин і благати, щоб її знайшли.
Розслабся, Стефані. Заспокойся. Не так довго її немає.
Дякую, матусі. Мене заспокоює думка про те, що ви це читаєте.
5
Блог Стефані
Привіт, мамусі!
Яка ж я типова мама! Уже встигла переконати себе, що все це моя провина. Напевне, Емілі віддала мені Нікі на кілька днів, а не на одну ніч. Тоді чому я певна, буцімто вона сказала, що Нікі не ночуватиме в мене, що вона забере його о дев’ятій?
Багато хто з нас ділився тут враженнями про те, як важко мамам зберігати зв’язок із реальністю – знати, який сьогодні день, чого від нас очікують, що нам казали, а що – ні. Немає нічого простішого, ніж переконати маму, що вона у чомусь винна. Навіть якщо вона не винна. Особливо якщо не винна.
Зрештою я так розпсихувалася, що майже сподівалася побачити Емілі, яка стоїть під великим дубом біля входу в школу – на тому місці, де вона зазвичай чекає на сина по п’ятницях. Я так переконала себе, що вона буде там, що на частку секунди мені навіть здалося, що я її бачу.
Але то не могла бути вона. Бодай тому, що сьогодні середа. Мені знайомо, як душа втікає у п’яти, коли ти ніде не можеш знайти свою дитину і цілу вічність, поки її шукаєш, тобі здається, що серце ось-ось розірветься. Був період, коли Майлз постійно від мене ховався, і мене щоразу аж трусило.
Чекайте, у мене є план. Далі буде.
6
Блог Стефані
Привіт, мамусі!
Зазвичай я не приходжу до Емілі, заздалегідь не зателефонувавши. Тож набрала її домашній номер. Ніхто не відповів. Емілі дала мені ключі від свого будинку і попросила ключі від мого. Я була вражена – мені це видалося таким мудрим, дорослим, материнським рішенням. До того ж це означало, що ми справжні друзі. Ключами можна було скористатися в разі надзвичайної ситуації. Або ж якщо хтось із нас зарано приїздив на зустріч, а вдома нікого не було. Це також була надзвичайна ситуація.
Я не хотіла втручатися в особисте життя Емілі, але воліла переконатися, що вона раптом не впала, нічого собі не пошкодила, не захворіла і не потребує допомоги.
Хлопців узяти з собою я не могла. Бо ж раптом знайду щось жахливе? Моя уява малювала страшні картини. Ввижалося, що її будинок весь у крові в стилі Чарлі Менсона. Я бачила її у ванні крові.
Вирішила зайти до Емілі, коли їхатиму забирати хлопців зі школи.
Навіть просто звернути на доріжку перед її будинком видавалося небезпечним і моторошним. Мжичило, вітер розгойдував дерева, і мені здавалося, що гілки нашіптують: «Не ходи туди, не ходи». Жартую. Я при своєму розумі. Я не чую, як дерева розмовляють.
Мене попустило, щойно я побачила на доріжці машину Марічели, прибиральниці Емілі. Марічела сказала,
