вдома було так багато гарних речей: перські килими, китайські порцелянові вази, дизайнерські аксесуари, шедевральні модерні меблі середини століття. Девісу тут сподобалося б, якби він тільки це побачив. Але Емілі звернула мою увагу на чорно-біле фото двох дівчат у святкових сукнях зі стрічками у волоссі, таких неймовірно гарних і звабливих, напівусміхнених, ніби вони знають якусь таємницю.
Емілі сказала:
– Це фото коштує більше за все, що є у будинку, і так само більше за все я його і люблю. Якби я розповіла тобі, як воно нам дісталося, мій друг з аукціону мене б убив. Як ти гадаєш, яка з близнючок домінує?
Це було майже як дежавю чи згадка з минулого життя. Мого іншого життя, коли я мешкала в місті й працювала в журналі. То був журнал, присвячений домашньому декору, який можна було купити на касі супермаркету, та все-таки то був журнал: обкладинка, папір, текст, фото. У мене було життя, в якому я зустрічала людей, які робили дивні зауваження і ставили цікаві питання й у яких вдома були цікаві речі. Людей, які говорили про щось, окрім додаткових уроків своїх дітей і того, як визначити, чи справді оці помідори органічні. Людей, які розважалися, врешті-решт!
– Я не знаю, – сказала я Емілі. – А як ти думаєш?
Вона відповіла:
– Іноді мені здається, що одна, а іноді – що інша.
– Може, жодна? – припустила я.
– Так не буває, – відповіла вона. – Хтось один завжди домінує. Навіть у дружбі.
Чи була Емілі другом, який домінував? Знаю, я дивилася на неї із захопленням…
Тепер моя подруга зникла. А близнючки залишилися – і продовжували дивитися на мене із загадковим і ніжним виразом своїх маленьких облич.
Вітальня була ідеальною. Справді. Марічела тут прибрала. На журнальному столику – Девіс обов’язково знав би, який геній модерну його сконструював, – лежала книжка в м’якій обкладинці. Роман Патриції Гайсміт. «Ті, що йдуть геть». Між сторінок виднілася закладка, куплена в місцевій книгарні. Ось коли у мене в голові – не блискавкою, а радше блідим мерехтінням – майнула думка про те, що Емілі просто пішла. Залишила мені сина і зникла. Часом люди йдуть. Таке трапляється. Їхні друзі, сусіди й родина – усі кажуть, що нічого не підозрювали.
Я вирішила прочитати книжку Гайсміт, щоб отримати інформацію, якої мені не вистачало. Інформацію про Емілі. Одначе не могла забрати її книжку. Вона роздратується, коли повернеться. Тож замовлю собі примірник, якщо в бібліотеці не буде такого роману. Якщо я не втрачатиму здорового глузду і мій розум лишатиметься холодним, то з усім розберуся. Усе це виявиться жахливим сном, помилкою, непорозумінням, з якого ми з Емілі потім сміятимемося.
Марічела принесла мені води у вінтажній склянці в горошок. Ідеальна склянка. Навіть у склянці виявлялася сутність Емілі.
– Випийте, – сказала Марічела. – Вам стане краще.
Я випила холодної чистої води. Але краще мені не стало.
Подякувала Марічелі й пішла. Подивилася на телефон. Ані листів, ані смс-ок. Я була певна в тому,
