Богу, місцеві матусі доволі помірковані. Я отримала два повідомлення. Обидва про Емілі, яку начебто бачили в місцях таких далеких (на Алясці та в північній Шотландії – дивовижно, як далеко сягнув мій блог), що вона б не встигла доїхати туди за цей (короткий, продовжувала я нагадувати собі) проміжок часу.
Я взагалі-то думала змінити номер у разі, якщо мені почнуть писати й телефонувати тисячі мам, які жадають допомогти. Втім… попри те, що ми завжди мусимо бути уважними щодо того, чи достатньо захищена наша особиста інформація, це єдиний номер, який є в Емілі, і я досі сподіваюся, що вона зателефонує. Нам із Нікі необхідно, щоб вона могла з нами зв’язатися.
Наступного дня за вечерею Нікі почав тривожитися. Будь-яка дитина почала б. Я впевнена, що він відчув мою занепокоєність. Досі він ніколи не лишався на дві ночі поспіль, не враховуючи тих вихідних, коли його батьки поїхали, а ми так гарно провели час і ніхто не нервував. Тепер Нікі почав запитувати, коли по нього приїде мама. Він з’їв свій овочевий бургер і одразу ж зблював ним. Я погладила його по голівці й сказала, що його мама скоро повернеться і що зараз я зателефоную його таткові.
Була сьома година, коли я зателефонувала Шону в Англію. Я була у такому відчаї, що – як тупо – забула про різницю у часі. Тож він був заспаний.
– Я розбудила вас? О, пробачте!
Чому я вибачаюся? Його дружина зникла!
– Ви мене не розбудили, – сказав він в’язким голосом. – Хто це?
Я ледве стрималася, щоб не піддатись гидкенькій спокусі захихотіти, тому що мені завжди було цікаво, чи говоритиме Шон із цим своїм вишуканим британським акцентом, якщо його розбудити серед ночі. Він говорив.
– Подруга Емілі, – сказала я. – Стефані.
– Стефані, – повторив він.
Він не розумів, хто це, хоча ми зустрічалися багато разів.
– Що сталося, Стефані?
– Не хотіла б зчиняти паніку, – сказала я, – але Емілі залишила Нікі на мене, і мені цікаво, де вона й коли планує повернутися. Я, напевне, не так її зрозуміла. Не знала, що Нікі залишиться…
Я майже чула, як йому уривається терпець. Бах!
– У неї робоче відрядження, – сказав він спокійно. – Її не буде кілька днів.
Дуже конкретно, цілком зрозуміло.
– О, – сказала я. – Оце полегшення. Вибачте, що я вас потурбувала.
– Нічого, – сказав він. – Cміливо телефонуйте мені в разі потреби… Стефані.
Тільки поклавши слухавку, я усвідомила, що він не запитав, як справи в Нікі. Та що він за батько такий? Що він за чоловік? Хіба він був анітрохи не стурбований через свою дружину? Але чого йому хвилюватися? У них обох робочі відрядження, окремо одне від одного. Отак вони й живуть. Невже я вважаю, що чоловік і жінка мають щодня телефонувати одне одному?
До того ж я його розбудила. Чимало чоловіків перебувають у напівпритомному стані ще довго після того, як прокинуться. Привілей, який самотні матусі не можуть собі дозволити. Ще один.
Того вечора Емілі
