прослужив їй у Колумбія-Сіті ціле літо. Черевики в неї були старі, а бант був зібганий і безформний. Отож вона виглядала звичайною робітницею, як усі, тільки обличчя було значно свіжіше, ніж у більшості дівчат, і це надавало їй привабливого і водночас якогось невинного вигляду.
Нелегка це справа – встати вдосвіта, коли звикла, як Керрі вдома, – спати до сьомої, а то й до восьмої ранку. Ще зовсім заспана, вона зазирнула о шостій годині в їдальню. Гансон мовчки закінчував снідання. Поки вона вдягалась, він уже пішов. Вони снідали втрьох – вона, Мінні й дитина, що сиділа на високому стільці і, як належить у такому віці, возькала ложкою по тарілці.
Отож для Керрі настав час узятися до незвичних, незнайомих обов’язків, і настрій її помітно зіпсувався. Її чудові мрії майже зотліли на попіл, хоч під цим попелом ще жевріли жаринки надії. Вона їла мовчки, перебираючи в думці всі свої спостереження і припущення. Що це за підприємство, що вона там робитиме і як поставиться до неї начальство? Їй уже ввижалося, що доведеться мати справу з всесильними власниками фірми, і працюватиме вона в такому місці, куди часом заглядатимуть поважні, вишукано вдягнені чоловіки.
– Ну, сестричко, успіху тобі! – сказала Мінні, коли Керрі зібралася йти.
Вони ще раніше порадилися, що найкраще іти на роботу пішки, принаймні цього ранку, щоб прикинути, чи зможе вона ходити так завжди. Адже шістдесят центів на конку щотижня – це чимало при такому заробітку.
– Увечері я тобі усе розповім, як воно піде в мене, – додала Керрі.
Вулицею, затопленою сонячним промінням, в обидва боки поспішали робітники, проїжджали вагони конки, заповнені дрібними службовцями та робітниками оптових фірм. З усіх дверей виходили люди і простували хто куди. Опинившись серед цього людського потоку, Керрі трохи підбадьорилась. У сяйві вранішнього сонця, під неозорим блакитним небом, під подувами свіжого вітерцю випарувались усілякі побоювання. Уночі, або й удень у похмурих приміщеннях лихі передчуття зростають і міцніють. Але під ясним сонечком зникає навіть острах смерті.
Керрі усе йшла і йшла – через міст, а тоді звернула на П’яту авеню. Вулиця в цьому місці нагадувала глибоку ущелину з бурого каменю й темно-червоної цегли. Однак широкі вікна сяяли чистотою. Низка вантажних підвід проїхала з гуркотом. Чоловіки, жінки, молодь і діти заповнювали вулиці, кваплячись навсібіч. Керрі зустрічала таких же молоденьких дівчат, як і сама, і в їхніх поглядах їй вважалося глузування з її невпевненості. Велетенський розмах навколишнього життя вражав. Як же багато треба знати, щоб брати в ньому хоч мізерну участь! Її знов охопив страх, що вона ні до чого не здатна, не впорається з роботою, не встигатиме за іншими. Адже їй скрізь відмовили, бо вона нічого не вміє. А що як її вилають, образять, виженуть із ганьбою?…
У дівчини підгиналися ноги і перехоплювало подих, коли вона наблизилась до великої взуттєвої фабрики на розі Адамс-стріт та П’ятої авеню. Ввійшла в ліфт, піднялась на четвертий поверх, і не побачила нікого – тільки проходи виднілися між ящиками,
