відразу відчула, що театри тут не в пошані. Питання більше не порушувалося, аж поки Гансон, повечерявши, не взявся знов за газету, з якою й подався у вітальню.
Сестри залишились удвох, і розмова стала вільнішою. Керрі, стиха наспівуючи, мила посуд.
– Знаєш, так хочеться трохи прогулятися, подивитись на Голстед-стріт, якщо це не дуже далеко… – мрійливо мовила Керрі. – Чому б нам не піти сьогодні у театр?
– О, я не думаю, щоб Свен сьогодні мав охоту піти хоч кудись, – відказала Мінні. – Адже так рано вставати…
– Чого б то він був проти? Це ж його розважить! – наполягала на своєму Керрі.
– Ні, він рідко ходить у театр, – зізналась Мінні.
– А мені б хотілося піти… – вела своє Керрі. – А давай підемо з тобою вдвох!
Мінні замислилась на мить, – не через те, чи можна їй іти або чи хочеться – на це в неї вже була готова відповідь, – а над тим, як спрямувати думки сестри в інший бік.
– Підемо іншим разом, – відповіла вона ухильно.
Керрі одразу здогадалась, яка причина відмови.
– У мене є трохи грошей, – шепнула вона стиха. – Ходімо, Мінні!
Мінні похитала головою.
– А може, і він піде з нами? – запропонувала Керрі.
– Ні, – заперечила Мінні стиха і забрязкотіла тарілками, щоб скінчити розмову. – Він не піде.
Хоча сестри не бачилися кілька років, за цей час у характері Керрі розвинулись деякі нові риси. Від природи несмілива, коли йшлося про її благополуччя, особливо через те, що не почувала під собою міцного ґрунту, вона палко прагнула радощів і втіх. І ця риса була в ній така сильна, що робила її вдачу непохитною. Отож вона наполягала далі.
– Мінні, спитай його! – прошепотіла вона благально.
А Мінні думала в цей час про додаткові кошти, що платитиме сестра за харчі. Їх вистачить на оплату квартири, і тоді з чоловіком легше буде говорити про якісь витрати. Але коли Керрі з самого початку мріятиме тільки про розваги, то з грошима неминуче виникатимуть негаразди. Керрі має призвичаїтися до одноманітної і тяжкої праці. Вона має збагнути, що треба передовсім трудитися, а не мріяти про розваги. Бо яка їм тоді користь з її приїзду? Ці думки зовсім не свідчили про холодність і черствість Мінні. Просто це були серйозні клопотання людини, яка завжди, без зайвих нарікань, пристосовувалася до конкретних умов життя, які могла поліпшити, лише безнастанно працюючи.
Нарешті Мінні погодилася спитати Гансона, хоча й дуже неохоче.
– Керрі запрошує нас піти в театр, – промовила вона, зазираючи до чоловіка.
Гансон підвів очі від газети, і вони обмінялися швидкими поглядами, що говорили ясніше ясного: «Он як? Це зовсім не те, чого ми сподівалися».
– Я не маю ніякого бажання, – відповів він. – А що вона хоче подивитись?
– Хоче піти у театр Джекобса.
Він опустив очі в газету і заперечливо кивнув рукою.
Почувши, як вони відгукнулися на її
