і заспокоюся, як зазвичай. Але…
Підліток зніяковіло замовк. Оцінивши ситуацію, Блаватний товариськи поклав руку гетьманичеві на плече й підштовхнув вперед зі словами:
– Нумо підемо до тебе. А по дорозі розкажи-но, що все ж таки сталося? Тільки тихіше говори, тихіше та спокійніше…
– Я вже зрозумів, Никифоре Івановичу, що тихіше треба.
– Ну, от і чудово, от і молодець! Розповідай…
Коли вони повернулися на житлову половину гетьманської резиденції й увійшли до кімнати Данила, полковник вже в усіх подробицях дізнався про бажання підлітка неодмінно з’їздити в оперу, а також про реакцію на це матері й прислуги. Однак гетьманич не обмежився цим, а взявся викладати свої міркування щодо ситуації:
– Але поясніть мені хоча б ви, Никифоре Івановичу, що ж це таке виходить?! Мій батько – гетьман, голова держави. Він день і ніч просиджує в своєму в кабінеті, працює немов проклятий на благо тієї самої Української держави, яку очолює. Кому ще, як не мені, знати, наскільки нечасто з’являється він на житловій половині нашого палацу, а вже з сім’єю бачиться і того рідше. А тут раптом р-р-раз – і вигулькнув цей есер, що вбив німецького головнокомандувача фон Айхгорна!!!
Що ж це виходить таке: начебто батько робить усе можливе, щоб життя у нас налагодилося, і начебто воно справді налагоджується… Але якщо отакі терористи раптом з’являються, то чи не означає це, що насправді живеться всім не так вже й добре?! Отже, батько мій даремно старається – чи не так виходить?! І якщо ми сумуємо через вбивство німецького головнокомандувача так, нібито ніякий він не німець зовсім, а свій… себто, наш… То хіба ж не мають рацію ті, хто вважає правління мого батька несправжнім?! Можливо, і справді тут, у нас, німці всім управляють…
– Стривай, Даниле, зупинись. Давай-но по порядку.
Полковник видобув з кишені мундира портсигар, розкрив його, глибоко вдихнув тонкий аромат тютюну. На жаль, Олександра Петрівна попросила якомога менше курити під час перебування у них в палаці, тоді як в кімнаті його вихованця це заборонялося категорично. Ах, до чого шкода! Зараз подиміти цигаркою дуже навіть не завадило б!..
Але якщо не можна – отже, не можна.
Отже, обійдемося без цього.
З гучним клацанням срібний портсигар закрився і знову зник у кишені Блаватного, полковник же заговорив м’яким, дещо сумним тоном:
– Я навіть не стану з’ясовувати, хто наговорив тобі всю цю нісенітницю щодо неправоти твого батька і того, що він нібито працює даремно. Я просто сподіваюся, що це не твої власні думки. Такі думки негідні гетьманича. Отже, сподіваюся, ці думки висловив тобі хтось інший, а ти й підхопив їх, не подумавши як слід.
– Інший! – рішуче кивнув Данило. – Я справді повторив ці слова тому, що не можу сліпо схвалювати всі справи мого батька. Українська держава не обмежується стінами нашого палацу, треба враховувати думки сторонніх…
– Абсолютно
